У контексті українського фемінізму ми згадуємо Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську і Соломію Павличко. Чоловіків оминаємо. Складається враження, що профеміністів в українському мистецтві не було. Втім, Іван Франко писав і перекладав теоретичні праці про жіночий рух, піднімав важливі питання й спілкувався з молодими мисткинями. Розповідаємо, чим галицький письменник послужив фемінізму та чому він міг би стати амбасадором #HeForShe.
Словом
До публікації “Другої статі” Сімони де Бовуар, дослідження жінки в різних контекстах, треба було чекати ще десятки років, тому Іван Франко писав про ставлення до жіноцтва в межах української культури до кінця дев’ятнадцятого століття. Наприклад, створив роботу “Жіноча неволя в руських піснях народних”.
Іван дослідив питання поваги українців до жінок і кари за втрачену цноту. Прослідкував економічні корені неволі через призму народної творчості. Він розглянув жінку як пригнічену особу в суспільстві, фінансово залежну від чоловіка через соціальні упередження, без можливості отримати таку ж освіту, таку ж повагу і такий ж статус. Його ідеї перегукуються із есе Вірджинії Вулф “Власний простір”, яке з’явилося аж у 1929 році. Франко казав, що жінки повинні мати рівні із чоловіками громадянські та політичні права, можливість себе забезпечувати, займатися освітою та “трудитися для других, інтересуватися всім, що високе і красне, всіми тими освободжаючими ідеями, які порушують сучасних людей”.
Також Франко перекладав. Він знав чотирнадцять мов і читав провідні європейські праці в оригіналі. Так, наприклад, Івана захопив есей Дж. С. Мілля “Поневолення жінок”, і він з письменником та засновником Русько-української радикальної партії Михайлом Павликом загорівся бажанням його перекласти. Завершити не вдалося, оскільки розгорнувся скандал із оповіданням Михайла. Павлика засуджували за аморальність і критику влади, тому працю все одно б не опублікували.
Франко і жінка (тобто його дружина)
Наприкінці ХХ століття Франко переклав роботу К. Шірмахер “Жіночий рух у Франції і в Німеччині”. Планував дослідити образ жінки-матері в творах Шевченка, але робота залишилася недописаною: маємо лише короткий вступ, нотатки та пояснення.
Окрім того, Франко розвивав жіночі образи в своїй літературі. Його персонажки – це не покірні сентиментальні Марусі чи стражденні Катерини, а самодостатні героїні. Через їхні долі письменник розкривав проблеми тогочасного (та й сучасного теж) суспільства. Так, наприклад, у “Перехресних стежках” Регіна була жертвою сімейного насилля, в “Украденому щасті” брати сприймали Анну як свою власність і віддали її за нелюба задля фінансової вигоди, а Манюся із “Сойчиного крила” – це ціла енциклопедія авантюризму, знедоленості та екстравагантності. Вона пройшла через чимало перешкод: її могли програти в карти чи забрати в якості трофею, але дівчина залишилася сильною особистістю.
Ділом
Як журналіст Франко висвітлював жіночі акції, опублікував статут Товариства руських женщин (галицької жіночої організації, яка об’єднувала західноукраїнських культурних діячок), підтримував видання “Першого вінка”. Це літературний альманах, який складався винятково із робіт письменниць. Іван займався його популяризацією та писав редакторську критику, оскільки спілкувався з ініціаторкою видання Наталією Кобринською, однією із найвідоміших представниць українського фемінізму першої хвилі.
Франко цікавився особливостями жіночої літератури. Він не ставився до неї упереджено, намагаючись відділити її від чоловічої, а шукав відмінність стилю. Так письменник виділив, що мисткиням із “Першого вінка” притаманні хаотичність, насиченість “дотиковими та нюховими змислами” та прописування тілесного досвіду. Він не ставився до жіночої літератури категорично позитивно чи категорично негативно. Письменник конструктивно оцінював її. Тому, сказавши, що Леся Українка пише, “як чоловік”, Іван радше виділяв відмінність її стилю від сучасниць, а не знецінював їхні твори.
Франко ховається за Кобринською та Кобилянською
Активно долучився Франко і до організації Товариства руських женщин в Станіславі 1884 року. Їхній статут та промову Наталії Кобринської Іван опублікував у газеті, а також цікавився питаннями емансипації та економічної незалежності жінок. Щоправда, із Наталією в письменника виник конфлікт. Він, як і інші чоловіки, наполягав на ідеї “вільної любові” для жінки через те, що вона не належить чоловікові, а, отже, може сама робити зі своїм тілом те, що хоче. Кобринська ж сприйняла це як бажання задовільнити чоловічу хтивість, тому шляхи письменників розійшлися.
Іван Франко, можливо, не вживав слів “ґендерні стереотипи”, “віктимблеймінґ” чи “аб’юз” і не говорив про токсичну маскулінність, але оминати його в контексті українського фемінізму не можна. Він заклав підґрунтя жіночого дискурсу в Україні, підтримував письменниць, перекладав теоретичні праці та вбачав у рівноправ’ї статей майбутнє. Прагнув економічної, політичної, освітньої та громадянської самодостатності жінки. То, можливо, через 100 років, час прислухатися до Франка?
Якщо до Франка прислухатися не хочеться, можете прислухатися до літературознавиці Ірини Ніколайчук, з якою ми у подкасті “Мисткиня бореться, отже, існує?” обговорили фемінізм у сучасній (і не тільки) літературі. Клікайте, насолоджуйтеся, боріться.
Кулик Тетяна
Читайте також:
Commentaires