“Я нічого не знаю і тому моє серце болить”.
Якщо колись ви потрапите у Лісабон, радимо відвідати книгарню Libreria Lello, прототип книжкової крамниці із “Гаррі Поттера”, та придбати “Книгу неспокою”. Там ви знайдете відповіді на всі екзистенційні питання, а із сторінок лунатиме музика душі Фернандо Пессоа – найвідомішого португальського письменника.
“Моя душа – прихований оркестр. Я не знаю, які інструменти, які скрипки і арфи, які барабани звучать в мені, бо все, що я чую – цілісна симфонія”.
Він народився у 1888 році у Лісабоні, проте дитинство та юність провів в Дурбані, Південна Африка. Там Фернандо багато читав: Шекспіра, По, Мільтона, Байрона, Кітса, Шеллі, Теннісона. Вся ця література призвела до того, що він написав частину своєї поетичної спадщини англійською. Окрім того, Пессоа перекладав з цієї мови й у автобіографії зазначав, що за професією – перекладач, а за покликанням – письменник.
У 1912 році Фернандо почав писати есе і виступати як літературний критик в журналі «Áгіа». Пізніше разом зі своїм другом Маріу де Са-Карнейро письменник заснував журнал «Орфей» і навіть спробував себе в ролі теоретика постсимволістського мистецтва: став зачинателем трьох нових напрямків португальського модернізму. Це видання стало першим кроком на шляху становлення культурного життя Португалії, яскравим проявом португальського модернізму (термін було введено лише у 1927). Перший випуск створив неабиякий резонанс через занадто ексцентричні вислови та вірші. Проте саме такий продукт створювався від дружби двох талановитих письменників – іронічний та нонконформістський.
Оскільки тоді виникало безліч напрямків (-ізмів), Фернандо Пессоа розробив систему трьох стилів: паулізм, сенсаціонізм та інтерсекціонізм. У 1913 році із твором “Враження від сутінок” виник паулізм. Цей стиль базується на ідеї звільнення образу від раціонального розуміння за допомогою морфологічних та синтаксичних змін слів. Паулістичний твір розвивається лінійно, протилежні поняття стають наближеними, що в свою чергу створює оксиморони – основні стилістичні прийоми паулізму. Найвирізнішою рисою цього напряму є створення тексту в формі колажу з образів. Згодом з паулізму утворився інтерсекціонізм – стиль, де окремі образи сплітаються, проте не лінійно, а хаотично. Сенсаціонізм ще глибше занурюється в схеми та образи, які набувають і візуально-схематичного вигляду.
Не Пессоа єдиним
Якщо Гугл на запит “Фернандо Пессоа” видає підозріло мало творів, спробуйте 136 інших імен, за якими можна знайти творчість португальського письменника (ми не жартуємо). Пессоа став відомим завдяки гетеронімам, літературним псевдонімам, які використовуються автором для створення частини творів, виділених певною ознакою. На відміну від традиційних літературних псевдонімів, гетероніми Пессоа – автономні індивіди, які володіють власними рисами характеру та зовнішністю, поглядами на життя та стилем письма. У свій час вони сприймалися як справжні автори через помітну різницю між їхньою творчістю і творчістю самого автора.
Якщо експеримент «Улісса» Джойса вважають спробою об’єднати в одному тексті всі можливі літературні техніки під ім’ям одного автора і однієї назви, то ідея Пессоа в тому, щоб множинність стилістики розпорошити по множинності імен всередині однієї людини.
Створення настільки правдоподібних гетеронімів призвело до того, що сам Пессоа з ортоніма (справжнього автора) перетворився в одного з них і не мав привілейованого стану. В одному зі своїх листів Фернандо зізнається: «З дитинства я прагнув створити навколо вигаданий світ, оточивши себе друзями і знайомими, яких ніколи не існувало». Перший гетеронім, за словами автора, з’явився в шестирічному віці – Шевальє де Па (Chevalier de Pas). Критики вважають, що це була спроба заповнити порожнечу після смерті батька в 1893 році.
Є дві версії, які пояснюють гетеронімію письменника: перша – шизофренія, друга – Пессоа просто обрав екстравагантний спосіб літературної творчості, розщепивши єдність особистості на безліч окремих «я», аби висловити всю складність тогочасних соціокультурних суперечностей.
«Якщо чесно, – додає Пессоа, – я не знаю, кого насправді не існує: їх чи мене. Догматизм в подібних речах, як і багато в чому іншому, недоречний».
Знайомтесь, це я, я і я
Альберто Каейро
Гетеронім Альберто Каейро народився в Лісабоні 1889 року і там само помер від туберкульозу через 26 років. Він жив у історичній провінції Португалії Рібатéжу разом зі старою тіткою в будинку батьків, які рано померли. Альберто практично не мав освіти і не здобув конкретної професії. Він мав світле волосся, блакитні очі і біле обличчя з правильними грецькими рисами. Каейро вважався примітивним поетом, який писав буколічні (буколіка – жанр поезії, що описує сільське життя) вірші, хоча Алвару де Кампуш і Рікарду Рейш (інші гетероніми) називали його своїм Учителем. Пессоа писав про нього так: «Альберто Каейро – поет чуттєвих переживань, що бачить речі тільки очима, а не розумом».
When I look, I see clear as a sunflower.
I’m always walking the roads
Looking right and left,
And sometimes looking behind…
And what I see every second
Is something I’ve never seen before,
And I know how to do this very well…
I know how to have the essential astonishment
That a child would have if it could really see
It was being born when it was being born…
I feel myself being born in each moment,
In the eternal newness of the world…
Рікарду Рейш
Народився в Порто у 1887, освіту здобув в єзуїтському коледжі, де вивчав давньогрецьку та латину, і став лікарем – це визначило його поетичний стиль. Рейс писав лірику, стилізовану під античність. Його також вигнали із Бразилії за монархічні погляди. Зовнішній вигляд Рікарду протилежний до Каейро: смаглявий, жилавий і низький. Пессоа характеризує Рейша так: «Поет-неокласик, послідовник Горація. Його філософія являє собою поєднання стоїцизму і епікурейства».
The ancient rhythmic stomping of bare feet,
This repetitive rhythm of the nymphs,
When canopied by trees
They beat the sound of dance,
Ye upon the white strand shall remember
How befoul’d the foam’s become; Ye, children,
Still dispossessed of cure
Of having cure, restore
The roaring wheel, while Apollo arches,
As a high bough, the gildening blue curve,
And the eternal tide
Flows, flooding or ebbing.
Альвару де Кампуш
Гетеронім Альвару де Кампуш жив у Глазго, де працював інженером-суднобудівником. Він – імпульсивний та невротичний сноб, декадент і нігіліст який багато подорожував Сходом та мав гомосексуальні зв’язки. Його вірші яскраві, емоційні, експериментальні і новаторські.
So many gods!
They’re like books—you can’t read everything, you never know anything.
Happy the man who knows but one god, and keeps him a secret.
Every day I have different beliefs—
Sometimes in the same day I have different beliefs—
And I wish I were the child now crossing
The view from my window of the street below.
He’s eating a cheap pastry (he’s poor) without efficient or final cause,
An animal uselessly raised above the other vertebrates,
And through his teeth he sings a ribald show tune . . .
Yes, there are many gods,
But I’d give anything to the one who’d take that child out of my sight
Бернарду Соареш
Четвертий важливий гетеронім Пессоа – Бернарду Соареш. Він працював помічником бухгалтера в Лісабоні та упорядковував найвідомішу працю письменника «Книгу неспокою». Його вважають напівгетеронімом Фернандо Пессоа, бо Бернарду був найбільш близький за духом до автора.
Необхідно відзначити, що гетероніми Пессоа взаємодіяли і впливали один на одного. Вони вели полеміку в пресі, критикували, об’єднувалися, розходилися, давали поради – вели життя повноцінних творчих особистостей.
“Книга неспокою”
Головним літературним доробком Пессоа, квінтесенцією його багаторічних духовних пошуків відповідей на вічні філософські питання є автобіографічна “Книга неспокою”. Вона за за кілька сторінок виводить читача зі стану душевної рівноваги та провокує відчуття неспокою щодо себе, світу, релігії, мистецтва, страждань та істинного шляху.
Перший фрагмент задуманого твору Na floresta do alheamento («У лісі відчуження») побачив світ у 1913 році. Другий уривок з’явився у пресі через 16 років, того ж року був написаний текст заключної і найбільш напруженої фази твору. Згодом Пессоа видав ще 11 уривків, а інші 22 так і не вийшли друком за його життя. Після смерті Пессоа було знайдено бабусину скриню із неопублікованими матеріалами. «Скриня, повна людей» – так назвав це «сховище» італійський дослідник Антоніо Табуккі. Вона також містила конверт із написом Livro do Desassossego, де були ще близько 300 фрагментів незакінченої книги.
Відкинувши ігри іменами та стилістикою, ми зачаровуємося красою мови «Книги неспокою»: вона іноді проста настільки, що важко уявити, як можна висловити такі складні речі такою простою мовою. Його полістилістика, яка розгортається в просторі від меланхолійного щоденника до критичної філософської есеїстики, настільки непомітна в моментах переходу, що фрагментарна форма ніби спростовує саму себе. Те, що написано в різний час, з різною інтонацією і різними гетеронімами раптово створює ілюзію цілісного монологу.
Фернандо Пессоа відкидає протиставлення «поверхове – глибоке» стосовно мистецтва. Завдяки нагромадженню імен і гетеронімів, стилістики та сюжетів, масок політичних ідентичностей і метафізичних ідей, він відмовляється йти по поверхні, але водночас не бажає копирсатись в глибинах. І в цьому його новаторство та неспокій.
Письменник помер 30 листопада 1935 року у віці 47 років в його улюбленому Лісабоні. Останнє, що поет написав перед смертю – фраза англійською мовою: «I know not what tomorrow will bring…».
Ангеліна Шевчук
Commentaires