Трумен Капоте був найфотографованішим письменником свого покоління. Його романи розходилися величезними тиражами, а він вважав, що для того, аби стати письменником, достатньо орфографії. А ще писав лежачи і від руки, влаштовував вечірки, на які хотів отримати запрошення президент, і дружив із злочинцями. То хто він: маленький хлопчик, який боїться бути покинутим, підступний чоловік, який пише про секрети відомих подруг, чи геній, який не визначився?
Трумен, який роздумує. Або не роздумує
Трумен з дитинства був самотнім: батьки розлучилися, коли хлопчику було чотири, а двадцятиоднорічна мати Ліллі не надто переймалася сином. Вона влаштовувала особисте життя, залишаючи маленького Трумена наодинці в номерах готелів, і просила покоївок нізащо не відчиняти двері. “Я нестримно кричав, а через деякий час так втомлювався, що падав на ліжко або на підлогу і чекав її повернення. Кожен день був для мене жахом, тому що я знав, що, коли настане ніч, мене покинуть. Я жахливо боявся бути покинутим. Пам’ятаю, що практично все своє дитинство я прожив у постійному страху і напрузі”. Згодом Ліллі назовсім поїхала кудись і взяти Трумена з собою не змогла. Тому залишила його на виховання своїх сестер. Хлопчик згадував, що його тітки або працювали, або сварилися. Тому можемо уявити, як йому було: у чотири роки він сам навчився читати і писати. У школі був не дуже успішним учнем і однокласники його не любили: Трумен був іншим. На той час його матір знайшла менш-більш успішного чоловіка, тому, щоб компенсувати сину свою відсутність, надсилала дорогий одяг. Він з дитинства любив добре вдягатися, але потім згадував, що, коли матір їхала, почувався покинутою собакою. Зате неподалік від нього жила маленька Гарпер Лі, яка була найкращою подругою хлопчика й, як стверджують біографи, частенько вступалася за нього кулаками. “Містер і місіс Лі, її мама і тато, жили неподалік. Вона була моєю найкращою подругою. Ви читали її книгу “Вбити пересмішника”? Я персонаж цієї книги, в якій події відбуваються в тому самому алабамському містечку, де ми жили. Її тато був адвокатом і ми з нею ходили дивитися на судові процеси все дитинство, замість кіно”. Коли Ліллі таки вийшла заміж у Нью-Йорку, забрала сина до себе.
This slideshow requires JavaScript.
Трумену було дев’ять, коли він перебрався до матері та її нового чоловіка, Джозефа Капоте. Той був доволі статним чоловіком, тому Трумен ходив у приватну школу. Хоча, насправді, як він зізнався в інтерв’ю Енді Ворґолу, пропускав заняття якщо не щодня, то через день, а натомість відвідував, наприклад, нью-йоркський зоопарк. Згодні: це набагато цікавіший варіант.
Трумен знав, що хоче бути письменником, як і знав, що письменнику не потрібно нічого, крім пунктуації.
“Я почав писати серйозно, коли мені було одинадцять. І точно так само, як інші діти повертаються додому і займаються на скрипці, піаніно або чимось таким, я приходив зі школи з наміром писати не менше трьох годин. Я був одержимий”.
Вираз обличчя Трумена, якому казали, що школа – це важливо
Окрім школи, яку нібито відвідував хлопчик, мати водила його до психолога. Ліллі помічала дещо гомосексуальні нахили Трумена, і дуже переймалася цим. Переймалася настільки, що віддала сина у Військову академію з лікувальною метою. Зрештою, “вилікувати” Трумена таким чином не вийшло: через фінансові труднощі сім’я не деякий час покинула місто, а коли повернулася, юнак не пішов до академії, а продовжив навчання у звичайній вищій школі та писав.
“Я писав пригодницькі повісті, детективні розповіді з вбивствами, скетчі, історії, почуті від колишніх рабів і ветеранів Громадянської війни. Отримував велике задоволення – спочатку. Задоволення скінчилося, коли я побачив різницю між гарним і поганим стилем, а потім зробив ще тривожніше відкриття, відчувши різницю між дуже хорошим стилем і справжнім мистецтвом. Ледве вловима різниця, але страшна. До сімнадцяти років я був письменником”.
Трумен розумів, що коледж або університет не дадуть йому те, чого він хоче. “Якщо ви знаєте орфографію і хочете стати письменником, коледж вам нічим не допоможе”. Він влаштувався на незначну посаду у журнал New Yorker, де сортував картинки і вирізки з газет. Подейкують, що із роботи його вигнали через численні витівки. Наприклад, він представлявся редактором журналу на офіційний заходах. Так, це було негарно з його боку, але він знав, що пише краще за багатьох із них. У цей час його матір почала зловживати алкоголем. Юнак не дуже хотів повертатися після роботи додому, тому разом із майбутніми акторками Карол Грейс, Глорією Вандерльбіт та Уною О’Нілл проводив час у найпопулярніших нічних клубах Нью-Йорка. Саме ці дівчата, багаті, веселі та легковажні, стануть прообразом Голлі із “Сніданку у Тіффані”.
This slideshow requires JavaScript.
Після двох років сортування картинок, хлопець почав публікувати свої оповідання в найвідоміших журналах: Mademoiselle, The Atlantic, Harper’s Bazaar, а за розповідь “Міріам” двадцятиоднорічний Трумен отримав премію імені О.Генрі. До речі, можливо, завдяки юному Капоте світ отримав фантаста Рея Бредбері. Саме Трумен, який у 1947-у допомагав редактору у Mademoiselle, запримітив серед всього мотлоху, який надсилають у журнал, новелу “Повернення додому” ще нікому невідомого Рея. Бредбері чекав успіх і премія О.Генрі. Трумен ж підписав контракт із Random House, отримав аванс у розмірі 1.500 доларів і повернувся в Алабаму писати свій перший роман “Літній круїз”.
Трумен люб’язно відповідає на лист читачки щодо оповідання “Міріам”
“Рідні прокидалися о 4.30 ранку, снідали при світлі лампочки та йшли на роботу зі сходом сонця, залишивши мене самого в паніці. Ідея “Літнього круїзу” здавалась тонкою і дотепною, але зсередини мене обтяжувала інша мова, таємна духовна географія, яка займала як і сни, так і реальність… На мене нахлинуло хвилювання, різновид творчої коми. По дорозі додому я заблудився і почав ходити колами по лісу, тоді як моя свідомість вже почала писати книгу. Коли повернувся додому, було темно і холодно, але я не відчував цього через полум’я, яке горіло всередині мене. Я сказав всім добраніч, пішов в свою кімнату, кинув рукопис “Літнього круїзу” на дно ящика в столі, схопив декілька гострих олівців і пачку жовтого паперу, не роздягаючись застрибнув у ліжко і з чуттєвим оптимізмом написав “Інші голоси, інші кімнати”.
Для того, щоб нормально писати, Трумену потрібно було лежати. В одному із інтерв’ю письменник згадував: “Я повністю горизонтальний автор. Я не можу думати, якщо не лежу в ліжку або на дивані з сигаретою і кавою. Я повинен важко сопіти і потягувати щось. Після обіду я перемикаюся з кави на м’ятний чай, з хересу – на мартіні. Я не користуюся друкарською машинкою. Не на початку. Я пишу свою першу версію від руки (олівцем). Потім роблю ревізію, теж від руки. По суті, я думаю про себе, як про стиліста, а стилісти можуть бути одержимими розміщенням коми чи крапки з комою. Нав’язливі ідеї такого роду, і час, який я витрачаю на них, дратують мене до чортиків”.
Ну, приблизно якось отак
Свій дебютний роман Трумен Капоте написав за два роки. У нього вийшло з першого разу: особисте вигнання демонів, дев’ять тижнів у списку бестселерів The New York Times, права на екранізацію, куплені 20th Century Fox. Його, тоді ще зовсім юного, називали надією сучасної літератури і порівнювали з Оскаром Уайльдом і Едгаром По. Він став справді популярним. Але чи тільки через текст? Очевидно, ні. На звороті обкладинки була розміщена світлина Трумена, який мрійливо лежить на дивані і нібито роздумує про мораль. Або не зовсім мораль.
Знімок, яким снив Ворґол
Двадцятирічному Енді Ворґолу буквально снилося це фото і він, приїхавши у Нью-Йорк, добився зустрічі із письменником і малював його. Цікаво, що перша виставка Енді називалася “15 малюнків, заснованих на оповіданнях Трумена Капоте”.
This slideshow requires JavaScript.
“Інші голоси, інші кімнати” не тільки принесли Трумену визнання і популярність. 1948-го року, під час однієї з вечірок, Капоте познайомився із Джеком Данфі, чоловіком його життя. Вони разом писали книжки, читали їх одне одному вголос, переживали успіхи і емоційні занепади. Зрештою, були поряд і, коли потрібно, окремо 35 років. Чим не любов?
Після успіху його першої книжки все пішло, як по маслу: нові романи, вистави, фільми та хороші знайомства. Трумен став бажаним гостем будь-яких світських вечірок і щирим другом жінок найвпливовіших чоловіків. А вони не заперечували з однієї причини: Капоте ніколи не приховував своєї гомосексуальності. В одному з інтерв’ю він казав: “Я міг би мати будь-яку жінку на світі: від Ґрети Ґарбо до Марлен Дітріх. Жінки завжди любили мене і я любив привабливих і красивих жінок, але як друзів, а не як коханок. Я не можу зрозуміти, чому хтось хоче лягти в ліжко з жінкою. Це нудно”. Одна з його подруг, Бейб Пейлі, поруч з якою Мерилін Монро почувала себе “не дуже”, згадувала про знайомство із ним так: “Якось ми запросили до нас голлівудського продюсера Девіда Селзніка. Він запитав, чи можна йому привезти з собою Трумена. Ми відповіли: “Матимемо за честь!” Подумали, що Селзнік приїде з колишнім президентом Гаррі Труменом. Уявляєте комічність ситуації, коли замість нього з’явився якийсь персонаж із капосним лицем, в оксамитовій піжамі, обмотаний шарфом? Ми остовпіли. Але варто було йому заговорити своїм скрипучим високим голосом, як ми були зачаровані з ніг до голови”.
Трумен вирішив прилягти
У 1958 році Трумен Капоте опублікував “Сніданок у Тіффані” – повість про молоду дівчину, яка втікає від реальності. Назва з’явилася випадково: Капоте почув, як один моряк мріє про сніданок у Тіффані, в одному з найкращих ресторанів Нью-Йорку, який, насправді, був ювелірним магазином. Письменник писав, що ця книжка стала переломним моментом його творчості.
“Здається, в мене було дві кар’єри. Одна з них – кар’єра скоростиглої дитини, юнака, який опублікував серію книг, які були дійсно непогані. Я навіть можу прочитати їх зараз і добре оцінити, якби вони були роботою незнайомця… Моя друга кар’єра почалася, напевно, зі “Сніданку у Тіффані”. Вона включає в себе іншу точку зору, певною мірою інший стиль прози. Насправді, стиль прози – це еволюція від одного до іншого уривка і проріджування до більш стриманого, більш ясного тексту. Я не вважаю свій стиль таким незабутнім у багатьох сенсах, як деякі інші, або навіть оригінальним, але працювати над ним складно. Втім, я навіть близько не підходжу до того, чого хочу досягти. Найімовірніше, ця нова книга найближче до моєї уявної цілі, хоча би стратегічно”.
Норман Мейлер, автор однієї з найкращих книг про Другу світову “Голі і мертві” сказав: “Трумен Капоте найдосконаліший письменник мого покоління. Із звичайних слів він складає ідеально ритмічно збалансовані речення. В “Сніданку у Тіффані” я не зміг би змінити жодного слова. Ця книжка стане однією з найвеличніших книг”. Норман мав рацію – стала. І не тільки книжкою. У 1961 році повість було екранізовано. Трумен хотів, аби роль Голлі зіграла Мерилін Монро, але режисер обрав Одрі Гепберн і не прогадав: ця стрічка стала однією з найкультовіших в історії американського кіно. А недавно сценарій фільму із позначками Одрі продали на аукціоні за рекордні 847 тисяч доларів.
Одрі Гепберн у ролі Голлі Голайтлі
16 листопада 1959 року, за ранковою кавою (можливо) Трумен прочитав замітку, яка змінила його життя: сім’я Клаттерів, яка мешкала у Канзасі, була жорстоко вбита. Ні, це не були його родичі чи знайомі. Він про них нічого не знав, але захотів розібратися, що сталось. Капоте зателефонував своєму редактору, сказав, що їде в Канзас, прихопив давню приятельку Гарпер Лі і поїхав. На декілька тижнів. Принаймні, він на це сподівався. Але невеличке розслідування розтягнулося на шість років і начерк, який письменник планував принести в журнал, переріс в роман.
Трумен і Гарпер Лі
“Це було схоже на гру в покер з великими ставками. Протягом шести років я не знав, чи буде у мене книжка. Пройшло багато довгих літ і холодних зим, я продовжував грати свою партію, стараючись грати так добре, як тільки міг. В результаті виявилось, що книжка в мене є”.
Трумен разом із Гарпер майже жили в тому містечку: розпитували місцевих мешканців, сусідів, друзів, вбивць. Капоте не міг написати роман, не маючи повної картинки, тому проводив багато годин наодинці із Перрі Смітом і Діком Гікоком, аби дізнатись мотив. Трумен казав, що в нього таке відчуття, ніби він і Перрі виросли в одному будинку, але він вийшов через парадний вихід у життя, а Сміт через чорний. “З Діком було легко спілкуватися. Ми швидко зійшлися. Він ніби говіркий попутник у поїзді. Достатньо було почати розмову і він розказував вам про своє життя все. А ось Перрі – дивний і непростий хлопець, у результаті, як мені здається, я більше зблизився саме з ним. З ним було важко знайти спільну мову, але все таки ми стали дуже близькими. Напевне, це можна назвати навіть дружбою. Дружба це не те слово, але в нас були близькі стосунки. Це через його цілковиту самотність і моє співчуття”.
За “З холодним серцем” Трумен Капоте отримав шість мільйонів доларів. Він з дитинства хотів стати багатим і в 42 роки це збулося. Але якою ціною? Після виходу книжки The New York Times присвятили Трумену найдовше інтерв’ю в своїй історії, журнал Life відвів 18 сторінок під статтю про нього, він став всесвітньо відомим письменником і родоначальником нон-фікшн, але не написав після цього жодної книжки, почав пити і вживати наркотики. Зрештою, чи можна після страти близької людини, на якій ти був присутнім, залишитися таким, як і до? Навряд.
Попри те, в кінці листопада 1966, Трумен влаштував бал-маскарад. Це була одна з найгучніших вечірок століття, запрошення на яку хотів отримати навіть президент (не отримав). Марія Каєн, літературна агентка, згадує: “Я прилетіла в Нью-Йорк із Сан-Франциско і привезла з собою маску, одягнуту на палицю і обгорнуту в целофан, тому що у валізі вона б пом’ялася. Буквально всі – носії в аеропорту, таксист, перехожий на вулиці перед готелем – вигукували: “А! Ви йдете на бал до Трумена?!” Не до Капоте, а саме до Трумена. Здавалося, все місто про це знало. У “Плаза” по фойє носилися покоївки, раз у раз вигукуючи: “Ваша сукня прийшла, мем! Ваша сукня в номері, мем! Посильний з “Блумингдейла”, мем!”” Це було справді визначною подією: чорно-білий дрес-код, спеціально створені маски за десятки тисяч доларів, безліч скасованих рейсів в аеропорту через велику кількість приватних літаків. Енді Ворґол казав, що ніколи не бачив стільки знаменитостей в одному місці. І справді: доньки екс-президентів, впливові політики, співаки, світські дами і фермери з Канзасу були запрошені до Трумена на бал, щоб відсвяткувати тріумф його книжки. Чи, можливо, загоїти рану від втрати Перрі? Хтозна. Єдине, що скажемо: йому вдалося зробити так, щоб про нього говорили у Vogue, Life, Time, Newsweek, Chicago Tribune, New York Times. Але чи це допомогло? Напевне, ні.
This slideshow requires JavaScript.
Він купив будинок у Каліфорнії, постійно пиячив, вів розпутне життя, розсварився із Данфі. До кінця життя так і не написав жодного роману, публікував тільки щирі розмови зі своїми подругами, які йому довіряли. На наступний день після виходу одного з матеріалів, Енн Вудворд викинулася з вікна. Зрештою, після публікації більшість його подруг відвернулося від нього. Трумен казав, що не очікував цього. У 72-у він був кореспондентом The Rolling Stones у їхньому першому турне Америкою, але відмовився щось писати. Тоді від проблем його врятував Енді Ворґол, який взяв у нього інтерв’ю і тим самим покрив вивитрати журналу. Але емоційний стан Трумена не покращився. Алкоголь, наркотики, галюцинації, смерть. Письменник помер у 59 років від алкогольної та наркотичної інтоксикації. Останні його слова були: “Мені холодно”.
Трумен Капоте – один із найекстравагантніших письменників XX-го століття. Його манера, стиль, віддзеркалення суспільства зробили його книжки культовими. “Я не святий. Я алкоголік, наркоман і гомосексуаліст. Я геній”.
Марія Глух
Читайте ще:
Comments