Початок ХХ століття. Мистецьки насичений, безмежно цікавий, контроверсійний і малодосліджений період українського літературного процесу. Малодосліджений настільки, що маємо лише дві можливі сюжетні лінії. Ви або загнаний критиками та дослідниками у вузькі рамки літературних течій Тичина/Зеров, або загрузли у пісках часу, забуті і непотрібні настільки, що Google губиться у здогадках, хто ви такі. Пишуть або занадто багато, або не пишуть зовсім. Воно й не дивно, якщо зважати на прогалини в документах, що (не) фіксують життєвий шлях митців, та публікаціях, що (не) дають можливість дослідити творчі доробки. Хай там як, але спробуємо познайомитися з несправедливо забутими (або ж так само несправедливо загнаними у кут сучасною критикою) письменниками початку ХХ століття.
Михайль Семенко
Ви скажете, окей, що в цьому переліку забув Семенко – фундатор українського футуризму, чи не найбільш популярний, високо оцінений і знаний поет, якого друкують і вивчають у школі?
Зитання слушне, однак саме Семенко – чи не найбільш спрощена, вимушено лінійна постать. Поет, багатогранність таланту якого звелася до «Осте сте бі бо бу», жалюгідних питань на ЗНО та поверхової, часто консервативної критики, згідно з якою він – винятково футурист, винятково деструктивний стосовно звичного високого мистецтва. Розхристаний бунтівник, який палить “Кобзар” Шевченка, а ми не розуміємо, навіщо (і дарма, що він досить вичерпно це роз’яснює). Таким є Семенко для більшості, хоча, придивившись, вчитавшись та розібравшись, можна відкрити для себе і тонку лірику, і проникливі урбаністичні ескізи, і експресивні замальовки внутрішніх станів, і цікавий поетичний наратив, і вибухову чуттєвість.
Інший Семенко
Творчість Семенка не лише про місто, машини, шматування слів на склади й звуки та нумо-скидати-минуле-з-пароплаву-сьогодення. Вона про кохання, меланхолію, природу, театр, музику, подорожі та авантюри – про неосяжний тематичний спектр, досі невідкритий більшістю.
Читати:
“Парихмахер”: щоб дізнатися, як нудьгує Семенко;
“Сьогодні”: якщо настрій – по-авангардному страждати через невзаємне кохання;
“Вона”: щоб отримати швидкий курс пікапу незнайомки, в яку ви закохалися прямо під час театральної вистави;
“Мрія”: бо там Семенко грає на скрипці в Японії;
“П’єро загрожує”: бо цього разу поет руйнує сади та розмальовує щоки фантазо-краєвидами;
“Патагонія”: бо це “Спілка мертвих поетів” у виконанні Семенка;
“Кафе”: якщо ви, як і Семенко, бачите красу в деталях.
Нік Бажан
А Микола Бажан – радянський поет, людина з купою нагород і винятковою кар’єрою (список досягнень можна почати хоча б тим, що пережив розстріляні 30-ті)? Письменник який знайшов місце серед совєтского канону (із мистецької та естетичної точки зору не дуже хороший знак), яким чином причетний до нашого списку? Річ у тім, що говоритимемо ми про Ніка – не Миколу. Одна людина – дві різні історії. Своєрідне “до” і “після” залякувань, погроз та утисків. І це “до” – унікальне за своєю суттю й майже невідоме, затьмарене образом великого радянського поета, яким Нік, той самий Нік, який нам цікавий, ніколи і нізащо не став би. Адже усі його ранні твори – це те, що не може бути вміщене в жодну з ідеологій, класифіковане, розбите на розділи, окреслене напрямами. Нік, який нас цікавить, експериментував із формою своїх творів, але не дозволяв їй домінувати над змістом, товаришував із Семенком, захоплювався панфутуризмом*, класичним представником якого так і не став, бо був іншим і ні на кого не схожим. Творчість раннього Бажана – це свобода, незачесаність, експресія, відверта європейськість у всьому – те, чого так не любила радянська влада. Те, що конче варто читати.
Той самий Нік
Читати:
“Фокстрот”: якщо в вашому житті бракує диких, відвертих і пристрасних танців;
“Цирк”: якщо хочете побачити, як слова виконують баноло**.
Майк Йогансен
Людина, чиє ім’я звучить як бренд, а біографія претендує на книжку. Чого тільки вартує історія його більярдних баталій з Маяковським, який саме через програш Йогансену був змушений декламувати з-під столу пушкінську “Пташку божу”.
Майку пророкували майбутнє “чортовськи здібного лінґвіста” за його талант до вивчення мов. Але поета цікавило занадто багато речей, аби зосереджуватися лише на мовознавчих дослідженнях. Серед його численних захоплень – полювання, теніс, шахи, фотографія, точні науки, велосипеди… Попри це, він таки укладав граматики, словники, брав участь у створенні правопису 1928 року, викладав. Проте чи не найбільшою пристрастю були подорожі. І хоча мандрівки здійснював недалекі (південь України, прикаспійські степи, Дагестан), писав про них багато і охоче. Як результат – знаємо Йогансена-замальовника, який радив: аби зробити хороший нарис неодмінно потрібно починати з “Подорожі довкола власної кімнати” та книги про коробку сірників. Йогансен – митець, який умів робити цікавими звичні речі, творив щоденну естетику, романтику буднів. Його творчість – це про любов до життя. «Хай плачуть недолуги, боягузи й лицеміри» – говорив Майк у своїх автоінтерв’ю. Так, власне, і писав, і жив. Іскристо, весело, цікаво. Репортажі, оповідання, нариси, вірші – усе якось по-майківськи. Загасити цю сонцесяйність спромоглася хіба радянська влада. Принциповий до останньої хвилини, Йогансен захищав від наклепів Остапа Вишню, за що сам отримав статус “члена антирадянської, націоналістичної організації”. Був розстріляний у 1937 році.
Майк
Читати:
“Непереможні хмари-гори…”: якщо не знаєте, куди відпливають думки;
“Як дихає ніжно, і легко, і тихо обличчя”: якщо хочете відчути, як це – коли біля вас лежить ваша річка;
“Реакція”: щоб познайомитися зі стареньким дідом, який викинув місто в поле;
“Скоро Forte”: якщо чуєте звуки сурм, а сонце світить особливо яскраво;
“Я творю уночі…”: якщо ви теж творите вночі;
“День”: якщо життя занадто прекрасне, аби його не кохати.
Ґео Шкурупій
«Король футопрерій». Очільник київських футуристів. Лише 17 – і вперше з’явився друком, всього 19 – а вже перша збірка. Вірші, проза, кіно – Шкурупій усюди. Його енергія була невичерпною: він писав сценарії, створював експериментальний роман, працював над детективом, грав з формою, змістом, жанрами. Критика, зокрема Іван Кулик у рецензії для харківських “Шляхів мистецтва”, називала його йолопом і непролетарським поетом. Що ж, із останнім вони точно мали рацію. Бо творчість Шкурупія – це поезія, що не має нічого спільного з ідеологічними штампами, зажованими мотивами та сюжетами. Це поезія, що дратує і захоплює, збуджує та надихає, вражає свіжістю, непередбачуваністю, дикістю. Сумно, бо цю непересічну особистість український читач знає як бліду тінь Семенка.
Творчість Шкурупія – це про потік свідомості, нескінченні низки химерних образів, що чіпляються одне за одного, вільний політ фантазії та постійне жонґлювання словами. Такий собі український Рембо.
Король футопрерій
Читати:
“Барабан печалі”: якщо кохаєте, але тривожно;
“Єва”: якщо, прочитавши “Моя Єва навчилась носити/великі капелюхи,/ курить папіроси/ і цілувать зів’ялі айстри”, ви вже не можете зупинитися;
“Ненюфари”: якщо хочеш дізнатися, що таке “ненюфари” і заразом пізнати безмежжя, химерність та фантасмагоричність людської уяви.
Євген Бунда
Письменник, із біографії якого символічно відомо три речі. Перша – він був львівським поетом-урбаністом. Друга – у 1927 розжився збіркою. Третя – займався психологією. Жодних інших відомостей. Ані року народження, ані року смерті. Жодної фотографії також немає. Існує туманне припущення, що польський режисер Евгеніуш Бунда та наш герой – одна людина, проте підтверджень не знайдено. Євген Бунда (як і сотні інших, винятково талановитих митців) – черговий доказ того, як радянська влада розправлялася з людьми, які мислили та жили інакше, які творили справжнє, вічне. Читати варто, бо львівський авангард – це щось інакше, особливе, поєднання європейських тенденцій та архетипних образів із вкрапленнями діалектизмів для смаку.
Читати:
“Ногою на бубні”: якщо по-авангардному хочете зазирнути до театру на “Фауста”.
* Панфутуризм – питомо українська версія футуризму. Ідейно та стилістично пов’язаний з загальним італійським та російським напрямками, однак розвивався незалежно. Існував як окреме літературне явище до кінця 30-х років. Прихильники виступали проти “національної обмежености; безпринципового упрощенства; буржуазних мод; аморфних мистецьких організацій; провінціялізму; трьохпільного хуторянства; неуцтва; еклектизму”.
** Баноло – гімнастична вправа, переліт з одного турніка на інший із поворотом на 180 градусів в стійку на руках.
Кравченко Аріна
Читайте також: