У 1968 синоптики спрогнозували в Чехословаччині ранню весну. Потепління почалося в січні з приходом до влади молодого та амбітного комуніста Олександра Дубчека. Він виступав за демократизацію соціально-економічного устрою: розширив права і свободи громадян, скасував цензуру, дозволив ЗМІ критикувати партійних членів (але в міру). Такий собі соціалізм з людським обличчям, “по-європейськи”. Але це обличчя не сподобалося СРСР. У серпні вулицями Праги пройшли танки і сотні тисяч військових. Це було наймасштабніше вторгнення з часів Другої світової. Дубчека з державними діячами вивезли до Москви, де протримали шість днів і змусили підписати компромісну угоду, яка хоч і врятувала країну від масових страт і депортацій до Сибіру, проте прирікла довіку принижено заїкатися. Похмільне свято ненависті закінчилось. Ейфорія перших тижнів, коли повсюду висіли карикатури на радянську владу й армію, коли дівчата у коротких спідницях цілували незнайомців, провокуючи зголоднілих на ласку солдатів, поступилася буденності принижень.
This slideshow requires JavaScript.
Попередні злочини радянської влади проти свободи і гідності людини збереглися тільки в пам’яті жертв без фотодокументів, а, отже, не відбувалися зовсім. Тому чеські фотографи, кінооператори і письменники усвідомлювали відповідальність передати майбутнім поколінням образ насилля. Аби їхнє горе не забули. Солдати, навчені захищати себе від нападів розлюченого натовпу, губилися під прицілом камер. Сотні фото- і відеоплівок збереглися в архівах. Проте в архівах є своя особливість: вони схожі на кладовища, куди не заходять навіть на День пам’яті.
Серед протестуючої інтелігенції був і Мілан Кундера. За участь у демонстраціях його звільнили з роботи, книжки вилучили із бібліотек, заборонили публікуватися, а після “Книги сміху і забуття” позбавили громадянства. У 1975 Кундера опиняється у Франції, звідки вже ніколи не повернеться до рідної Чехії. Париж став його домівкою. У численних інтерв’ю Мілан казав, що не вважає себе емігрантом, бо емігранти врешті-решт повертаються, а він цього робити не збирався. За таку позицію багато сучасників, чеських дисидентів, його засудили. Він не став рупором пригнобленої Чехії у Франції, а почав писати французькою про французів і французьке. Що, однак, не завадило йому залишитись чеським письменником. Національній травмі Кундера надав значення особистої. Як образ ядерного грибу переходить з одного мультфільму Хаяо Міядзакі в інший, так і 1968 рік так чи так відтворений у всіх романах Мілана.
Париж, 1975. Кундера обирає квартиру на розі для еміграції.
Перцепція політичного виміру Кундери і сприйняття його як політичного письменника є найбільш обговорюваним питанням. Сам автор негативно висловлюється з цього приводу: “Я ненавиджу брати участь у політичному житті, хоча політика мене забавляє як шоу”. Він усвідомлено відмовився коментувати політичні події після еміграції, більше не долучався до громадської діяльності. А втім, усі його твори містять або безпосередній опис подій, або їх філософське трактування. Це можна пояснити лише тим, що Кундера відділяє позицію автора від самого тексту. Адже ні думка письменника, ні зміст не впливають на читання такою мірою, як соціальне тло, що дає змогу читати навіть аполітичний твір у контексті реальності.
У 1968 Кундера усвідомлює, що від політичного нікуди не втекти, воно розчиняється в людському. Єдиний спосіб боротися – побудувати мембрану з літературного тексту, яка пом’якшила б удар. З цим розумінням Кундера продовжує жити відтоді по наш час, перебуваючи в сірій зоні між викликом і повним запереченням політичного.
Кундера усвідомив, що від політичного не втекти.
Поміж тим, Кундера майстерно описує побут своїх героїв на антропологічному рівні: як людина співіснує з середовищем, матеріалами, повітрям і навіть простирадлами. Автор розчиняється у тексті. Він описує персонажів і одночасно звертається до читача. Цей перехід настільки органічний, що майже непомітний. Кундера підставляє дзеркало, яке створює рефлексію кардинально іншого рівня. Його романи можна порівняти з тілом, яке живе саме по собі, рухається, пульсує, а Кундера досліджує ці імпульси, реакції на зовнішній світ. Проза Мілана належить до тієї, яка впливає переважно на емоційному рівні і подобається більше атмосферою, ніж сюжетами і персонажами.
“Він уявляв, як їй було, коли писала прощального листа; уявляв, як трусилися в неї руки, як вона тягла важку валізу в одній руці, а Кареніна — за повідок у другій; уявляв собі, як вона відмикає їхню празьку квартиру, і власним серцем відчував безмежну самотність, що війнула їй в обличчя, коли відімкнула двері.”“З радіо линула музика. Йдучи до стойки по коньяк, Тереза покрутила ручку приймача, підсилюючи звук. Упізнала Бетховена. Знала цю річ відтоді, як приїжджав до їхнього міста квартет із Праги. Тереза (як ми вже знаємо, вона змалечку прагнула до чогось «вищого») пішла на концерт. Відтоді Бетховен став для неї символом іншого світу, світу, про який вона мріяла. Тож несучи від стойки коньяк для Томаша, Тереза намагалася розгадати смисл цього випадку: хіба це просто так, що саме в ту хвилину, коли вона несе коньяк незнайомому чоловікові, який подобається їй, лунає музика Бетховена?”“Котелок уже означав не жарт, а насилля; насилля над Сабіною, над її жіночою гідністю. Білизна підкреслювала її жіночі принади, а твердий чоловічий капелюх усе заперечував, ґвалтував, виставляв на посміх. Томаш стояв поряд одягнений, з чого випливало: суть того, що вони бачать, зовсім не жарт, а приниження.”
Роман “Нестерпна легкість буття” – один із найвідоміших у доробку письменника. У світі дуальної протилежності, де теплу протистоїть холод, а темряві – світло, невирішеним залишається питання легкості і тяжкості. Що переважає? Тяжкість набула негативної конотації, як те, що душить, здавлює, не дає розвиватися. Легкість навпаки – окриляє. Та чи можна сказати напевно? Письменник осмислює ідею Ніцше про вічне повернення і протиставляє їй ідею одноразовості існування. Нескінченне повторення кожної миті прикувало б нас до вічності, як Ісуса до хреста. На кожному лежала б нестерпна важкість відповідальності. Кундера вказує на різницю між Робесп’єром, який один раз прийшов рубати голови французам, і Робесп’єром, який вічно повертався би. З іншого боку, немає ніякої можливості перевірити, бо ми переживаємо життя всього раз – вперше і востаннє. Це якби актор грав у спектаклі без репетиції. Життя – це лише нестерпно легкий ескіз, якому не судилося стати повноцінною картиною.
Тому кожен вибір людини глобально не важливий, оскільки еinmal ist keinmal. Один раз – все одно, що жодного. Прожити одне-єдине життя = не жити зовсім. Тож все наперед пробачено й цинічно дозволено. Так, герої проживають все разом, без жалю і сумнівів, однаково люблять Бітлз і Бетховена, не сприймають ієрархічну систему, господарюють у хаосі. Тереза любить Томаша, Томаш любить Терезу, але продовжує їй зраджувати із сотнями інших жінок, виокремлюючи Сабіну, яка возвела в культ самотність і зраду, а Сабіну обожнює Франц. І є пес Каренін, який любить рогалики, молоко й циклічність свого буття. Самим існуванням вони породжують конфлікт величного і приземленого.
This slideshow requires JavaScript.
Кундері часто дорікають за його надмірний еротизм. Начебто він у такий спосіб заграє з масовим читачем і нівелює інтелектуальну складову, перетворюючи роман на кітч. Проте еротизм “Нестерпної легкості буття” – це боротьба: політичного з людським, духовного з тілесним. Вона однаково з політикою – важливий компонент стилю, без яких Кундера не був би собою. Ще однією особливістю є побудова романів за законами музичної композиції. Формування контрасту темпів передує написанню самого твору, а тексти нагадують попурі з різних сюжетних елементів, вставних епізодів, есеїстичних пасажів.
У “Нестерпній легкості буття” Тереза переїжджає до Праги з єдиною валізою, в яку вмістила все попереднє життя: комплекси, нелюбов матері, приниження. Проте спершу залишила її в камері схову на вокзалі, взявши до Томаша тільки роман Толстого. Так і Кундера прийшов у європейську літературу з тягарем (або легкістю) минулого, поступово дістаючи з валізи свої роздуми, переживання і претензії. Однак за напускною впевненістю, наративом, що тяжіє до імперативу, і критичністю ховається ледь відчутний відчай письменника, який переїхав з однієї переможеної країни в іншу і мусить постійно виправдовувати свою важливість.
Мілан Кундера
Після перевороту 1948, коли до влади прийшли комуністи, найбільше Мілана шокувала поетизація Терору, ніж сам Терор. “Тоді я отримав пожиттєве щеплення від будь-яких ліричних поривань, – згадує Кундера. – Єдине, чого бажав, було сприйняття реальності без ілюзій. У цьому мені допоміг роман. Бути романістом – це позиція, яка дозволяє уникнути ототожнення з політикою, релігією, ідеологією та мораллю. Це супротив, виклик і бунт”.
Тому на запитання “ви комуніст/дисидент/правий/лівий?” Кундера завжди відповідав: “Я романіст”.
Писарева Ксенія
Читайте ще:
Comments