“– У вас нині, схоже, дуже гарний настрій, – зауважила Анна.
– Так воно і є. Мені здається, що я виходжу з довгого тунелю. А вам ні?
Вона задумалася.
– Не знаю. Адже були все-таки й хороші моменти в цьому тунелі.
– Безперечно”. Із такими словами головні герої роману екзистенціалістки-феміністки Сімони де Бовуар “Мандарини” починають нове життя у повоєнному світі. Але ми цілком можемо собі уявити, що тунель – це будь-який пройдений етап в нашому житті, нехай 2018 рік, а вся подальша історія – спроба стати щасливими, коханими і своїми у сучасності. Це роман про величезну кількість персонажів: інтелектуалів і кар’єристів, правих і лівих, юних і літніх, справжніх і вигаданих.
1944 рік. Німецькі війська покинули Францію. Анрі, Поль, Робер та Анна святкують Різдво разом з юними колегами з Руху Опору: Венсаном, Ламбером, Сезенаком та іншими. Під час Другої світової війни вони створили незалежну газету “Еспуар” (з фр. “espoir” – надія), яка інформувала суспільство про події на фронті та поза його межами, а також умовно виступала друкованим органом Опору. Впродовж кількох років це складало усе життя Анрі. До цього він встиг написати кілька книжок, долучитися до інтелектуальної еліти на чолі з Робером Дюбреєм, покохати чарівну жінку на ім’я Поль, побачити світ і стати дуже-дуже щасливим. Війна закінчилася. Потрібно повертатися до цього життя. На різдвяній вечірці він говорить із дружиною Робера, Анною, і саме в їхніх думках ми бачимо головні питання: чи можна повернути минуле? чи можемо ми бути такими ж щасливими? хто ми взагалі такі? Повторюємо: війна закінчилася. Анрі не може писати. Його не тішать подорожі. Він більше не кохає Поль. Анна не бачить нічого особливого у своєму становищі. Вона вийшла заміж за свого викладача Робера і змушена тепер ділити його славу письменника. У неї все більше клієнтів на сеанси з психоаналізу, та Анна сама не може заснути. Її доньці 18 і її коханий загинув у концтаборі, тому вона спить з кожним зустрічним і боїться любити. Їх вже не тішить Париж. І Анна лише запитує себе, чи можна у цьому світі бути щасливою?
Сімона де Бовуар та Жан-Поль Сартр
Усі ці внутрішні перипетії головних героїв (оповідачами виступають Анрі, прототипом якого був Альбер Камю та Анна, яка є частково автобіографічним персонажем) розгортаються на політичному тлі другої половини 1940-х років. У момент, коли над СРСР та США майорять прапори і перемоги, а французи замість того, щоб тішитися, думають, хто швидше їх завоює та обирають між двох зол менше. Серед народу все ще живуть колабораціоністи, до влади хоче прийти мілітарист, а Робер Дюбрей, справжній інфлюенсер того часу (до речі, частково списаний із Сартра), очолює СРЛ (Соціалістичну лігу). Це політичний рух, який не хоче об’єднуватися з комуністичною партією. Робер закликає свого єдиного доброго друга Анрі перетворити “Еспуар” із нейтральної газети на газету СРЛ. Наш розчарований герой вагається, бо ніколи не хотів по-справжньому долучатися до політики. Чи минулі бажання вже не мають значення? Може, політикою слід займатися? Анрі погоджується. Далі книгу читайте самотужки. Сюжет досить наповнений, за ним цікаво слідкувати. Герої закарбовуються в пам’яті і в іменах майже не доводиться плутатися. На відміну від багатьох інтелектуальних романів, “Мандарини”, хоча містять багато філософських роздумів та тверджень,не нагадують екзистенціальний, абсурдний чи сюрреалістичний трактат у художній формі. Це багаторівнева розповідь про роль інтелектуала в XX-му столітті та душевні переживання усіх персонажів на сторінках. Роман багатий на майстерно прописані діалоги та підійде і тим, хто шукав щось, щоб втамувати спрагу інтелекту, і тим, хто бажає прочитати цікаві історії кохання та дружби. А ми спробуємо пояснити, як Сімона де Бовуар літературно допомагає щасливо почати рік.
Сімона де Бовуар та Жан-Поль Сартр не святкують Новий рік в кафе з друзями
Що таке щастя за “Мандаринами”?
Анрі не може повернутися до свого попереднього життя. Тобто, фізично може, але морально – ні. Йому це все вже не приносить задоволення. За поетичними вогниками на якомусь березі Португалії він бачить не естетику, а бідність і крах країни. Анрі не любить і не може писати. Анна не здатна одразу погодитися на подорож до США. Вона боїться покинути все своє життя в Парижі. А ще більше – розчаруватися. Бо раптом вона вже не та, щоб їй сподобалося? Але герої живуть в романі понад 800 сторінок і проходить не один рік у пошуках щастя. То де ж воно? Питання філософії.
Не залишатися осторонь світу.
Екзистенціалізм, який сповідувала Сімона, – це філософія матеріалістична, яка не ставить собі метафізичних питань. Байдуже, звідки ми взялися. Хто ми? І що нам із собою робити? Це питання, на які у цій філософії дають відповіді. У центрі екзистенціалізму стоїть людина та її вибір. Людина, яка вільна і на якій лежить відповідальність за все, чим вона є і що з нею відбувається. У романі ми бачимо, як складно героям залежати лише від своїх думок. Але Сімона наголошує: ми заручники тих обставин, у які потрапили за власним вибором. Тому Анрі змінює погляди щодо політики. У його час не можна бути аполітичним. Він не може спакувати валізи та поїхати в будиночок за містом творити. Сімона відкидає концепцію “мистецтва заради мистецтва”. Воно створене для епохи, її відображення та висвітлення її проблем на папері. “Словами війну не зупиниш, але слово зовсім не прагне змінити хід історії, просто це своєрідна манера жити в ній”.
Справа не лише в словах. Ми не можемо відвернутися від змін у нашому середовищі. Щастя плинне і змінне та кожного разу різне. І не можна відвертатися від зовнішніх обставин із намаганням знайти у собі щось колишнє. Слід будувати нове, не залишаючи осторонь світ, який рухається.
Сімона де Бовуар, яка не залишається осторонь
Бути потрібними.
Анна розчаровується у житті. Їй вже нічого не цікаво. Вона дуже розумна. У неї багато успішних клієнтів. Вона має інтелектуально коханого Робера і фізично коханого Льюїса за океаном. Та, опісля війни, вже не бачить у цьому всьому сенсу. І в один фатальний момент закидає все, піднімається сходами в кімнату і збирається долучитися до мільйонів загиблих. Її спиняє одна думка: що станеться з Робером, її донькою та іншими, коли вона поїде в Америку чи на той світ? Частиною Сімониного екзистенціалізму є думка, що ми залежимо не лише від своїх виборів та суспільства. Ми залежні від людей, які поруч з нами і про яких ми дбаємо. І це входить в межі нашої екзистенційної свободи. Коли все інтелектуальне втрачає сенс, залишаються рідні і близькі. І в них можна віднайти щастя. Анрі страждає самотністю. Прагне любити, як любив уперше. Бажає повної віддачі з обох боків. Йде на зрадницькі вчинки заради кохання, яке не має сенсу. І врешті розуміє, що любов не така складна,як ми її собі уявляємо:
“Те, чому надаєш перевагу серед всього іншого, і любиш. Він був прив’язаний до неї більше, аніж до будь-кого: він любив її”.
А головне його завдання в тому, щоб переконати її у взаємопотрібності.
Сімона де Бовуар і Жан-Поль Сартр взаємопотрібні
Бути божевільними.
Хто сказав, що бути божевільним – це ненормально? Що депресія – це хвороба? Що не страждати від нічних жахів – це добре? Анна психоаналітикиня. Щодня вона допомагає виплутатися з проблем пацієнтам. Сприймає це за звичайну буденну роботу. Але, коли з її подругою, колись коханою Анрі, Поль, стається тотальне безумство, Анна не знає, чи слід тій лікуватися. Дівчина видужує з допомогою іншого лікаря. Тільки з лікарні виходить вже не Поль. Ставши нормальною, вона з жалем згадує про минуле, де у всіх слів та речей були сотні значень. А зараз їх немає. Як і нема Поль. Зрозумівши себе до останку, вона себе втратила. Анна робить висновок, що усі наші думки та демони складають нашу власну свободу і наше завдання навчити їх бачити щастя. Психоаналітика не для інтелектуалів. Для інтелектуалів – вічна революція (привіт Франку), вічні роздуми, вічні сумніви та одне єдине збудоване з печалі, виборів і досвіду щастя, яке варте будь-яких вчинків. Вчинків, які можуть суперечити загальній моралі та навіть моралі епохи, якщо вони сприяють щастю Людини. А це і є божевілля.
Сімона де Бовуар і Жан-Поль Сартр приховують божевілля
Більше про екзистенціалізм та вміння бути вільним читайте у есе Сартра “Екзистенціалізм – це гуманізм”. Бажаємо вам хороших висновків та вдалих бажань у новому році. Не лише їсти, а й читати “Мандарини”. І бути щасливими, що б це для кожного не означало.
Гуцалюк Дарія
Читайте також: Джек Керуак знімає корону
Comentários