Моє ім’я – Джон Стейнбек. Я пам’ятаю, як називав трави і квіти, знаю, де живуть жаби, і відчуваю, як пахнуть дерева в різні пори року. Я покинув університет, написав 25 книжок і плакав тільки тоді, коли читав Петрарку чи ховав улюблену мишу. Моє ім’я – Джон Стейнбек. Я хотів розрізати трупи, проте увійшов до трійки найкращих американських письменників, отримав Нобелівську премію, а мої романи не припиняють видавати через майже сотню років після першої публікації. Моє ім’я – Джон Стейнбек. Я хочу розповісти, як це було.
Я народився у 1902 році в штаті Каліфорнія. Мій батько – робітник, який збанкрутував, мати – вчителька, тому ми з сестрами змалечку були занурені в культуру. В дев’ять років мені подарували книжку «Le Morte d’Arthur» (Смерть Артура) Томаса Малорі. Прочитавши її вперше, я був захоплений словами. Здавалося, що, такі незвичні й застарілі, вони зачаровують мене. Я уявляв пісочні вежі Камелота на каліфорнійських долинах, а через 20 років завдяки натхненню від цієї книжки написав перший успішний роман. Тоді зрозумів, ким хочу стати. Після уроків писав до ночі оповідання, запрошував друзів їх послухати і навіть надсилав їх у журнали. Щоправда, завжди під різним іменем і без зворотної адреси. Так, я боявся відмов, але ще більше мене лякав успіх.
Коли мені виповнилося 17, я заради батьків вступив у Стенфордський університет, а заради себе вибрав тільки ті курси, які мене цікавили: класичну британську літературу, письмо, і кілька наукових предметів. Водночас підробляв, ким доводилося. Ні, мені не бракувало грошей. Фінансовий стан сім’ї покращився: я отримував 50 доларів у місяць. Ось так руйную міфи про те, що я один із бідняків із моїх романів. Так, я завжди ототожнював себе з працівниками. Вони були слабкими, беззахисними, самотніми, і я їм співчував. Проте їздив першим класом і зупинявся у номерах люкс. Невдовзі я зрозумів: те, що відбувається навколо, мій досвід, вчить значно більшого, ніж університет. Тому я пішов. Не можна сказати, що Стенфорд мені не допоміг. Я познайомився там із місіс Мірріліс, яка навчила писати лаконічно, логічно і правдиво та відкрила, що писати – це, насамперед, бути самотнім. Зустрів там друзів, з якими листувався до смерті і які надихали мене. Але цього було недостатньо.
Залишивши Стенфорд, я працював на будівництві, допоки на моїх очах не загинула людина. Мене знудило. Я переїхав у Нью-Йорк, писав репортажі до газети, але місто не прийняло мене. То були дуже самотні і голодні часи. Навіть зараз добре пам’ятаю тарганів під раковиною і який я був наляканий. Тому згодом я повернувся додому, у Каліфорнію, і поселився на озері Тахо. Працював журналістом, матросом, будівником, збирав фрукти і водночас писав свій дебютний (і абсолютно провальний) роман. Але найголовніше те, що я зустрів свою першу дружину Керол Геннінг. Попри непевне фінансове становище, нам було добре разом. Вона редагувала мої тексти, друкувала рукописи (я писав тільки олівцями і міг списати 60 за день), змінювала структуру і вигадувала назви. Керол підтримувала мій антирасизм, соціалізм і фемінізм. Завдяки їй я познайомився з репортером, який показав, що насправді мене бентежать люди.
Обкладинка першого роману
Вони голодали, мерзли і йшли тисячами до мене додому, в Каліфорнію. Я бачив, наскільки люди налякані, і злився на них. Всі ми злились, бо вони були бідні і потребували турботи. Вони прагнули піклування, яке ми не могли забезпечувати. І тільки згодом, через уряд і добровольців, їм надали допомогу. І ми зрозуміли, що не ненавидимо їх. Я, насправді, ними захоплювався. Мені подобалось намагатися їх зрозуміти, тому багато моїх героїв є самотніми, як ті бідняки. Зрештою, вся моя робота була спрямована на те, щоб люди розуміли одне одного, а я мав чітке уявлення, про кого пишу. Тим паче, тодішні “королі” не дуже надихали. Єдині герої, які залишились – це вчені і бідняки. Вчені приховувалися, але бідняків досі було видно. Вони боролись із голодом, смертю чи ув’язненням. І, оскільки наша раса захоплюється доблестю, письменник змушений шукати її там, де вона є. Тоді вона була в бідних.
Аркуш роману із нотатками Стейнбека
У 1935 році я видав свій перший успішний роман “Tortilla Flet” – історії про бідних п’яниць і філософів, які живуть на узбережжі Каліфорнії. Шляху назад не було. Через рік я опублікував “У сумнівній битві”, де описав страйк сільських працівників. Мені запропонували серію матеріалів про робітників-мігрантів із Оклахоми. Досвід, який я отримав під час виконання цього завдання став основою двох моїх найвизначніших творів – “Про мишей і людей” і “Грона гніву” .
У мене було багато критиків, проте найжорстокішим із них був мій собака Макс. Коли я закінчив чорнопис повісті “Про мишей і людей”, він розірвав її на шматки. На щастя, мені вдалося її переписати. Ця невеличка історія двох людей, одна з яких мріє про кроликів, а інша – намагається втілити цю мрію на тлі Великої Депресії, стала бестселером. Проте роман свого життя я написав через два роки.
Далі буде.
Марія Глух
Читайте ще: