Джек Керуак знімає корону
- Пусто
- 26 груд. 2018 р.
- Читати 6 хв
Мене звати Джек. Почувши моє ім’я, можна уявити звичайного хлопця з Масачусетса, який грав у шкільній футбольній команді, допомагав батькові на роботі й вечорами ходив на танці з милою світловолосою дівчиною (наприклад, Мері). Але я Керуак. І мені судилося стати “королем бітників”.
Народився я на північному сході, але все життя мене тягнуло на захід. Я був наймолодшим в родині. Мати, затята католичка, всіх виховувала в любові до ближнього і до Бога. Коли мені було чотири, помер старший брат Жерар. Я любив його і вважав, що він став моїм янголом-охоронцем.
У школі я непогано грав у футбол, завдяки чому отримав стипендію від Колумбійського університету. Але швиденько примудрився посваритися з тренером і, до того ж, зламати ногу, тому затримувати мене ніхто не став. Насправді, мені не дуже й хотілося. У 1942 потрапив на торговельне судно, провів там рік, але захотів яскравіших вражень – і опинився на війні. Звідти мене прогнали через профнепридатність – я не хотів вбивати людей. У тогочасних умовах це розцінили як “проблеми з головою”. Так, я повернувся в Нью-Йорк з діагнозом і без планів на майбутнє.
Тоді в моє життя увійшов Люсьєн (коротко Лу) Карр, а за ним Аллен Гінзберг, Вільям Берроуз і багато інших вбогих гіпстерів Америки. Поступово я ставав частиною нового блаженного розбитого покоління. Ми були молоді та самотні. Шукали забуття в алкоголі, наркотиках, сексі й в інших людях. Виступали проти сталих норм і переосмислювали мораль, цінували свободу особистості понад усе. Під впливом Вітмена, Вульфа, Блека, Еліота, у дискусіях про мистецтво й естетику й в алкогольних змаганнях народилася філософія “Нового бачення”. Вона не мала ніякого теоретичного підґрунтя. Ми просто прочитали Рембо, Йєйтса, напились і зійшлись на тому, що на новий світ треба дивитися по-новому. Ми виступали проти умовностей, стагнації та придушення самовираження.
This slideshow requires JavaScript.
Кожен з нас переїхав до Нью-Йорка зі своєю метою. Аллен, наприклад, хотів стати адвокатом і захищати пригноблених, Берроуз втікав від дорослого життя, а я намагався відшукати себе. Проте всіх однаково полонили запальні виступи, неоднозначні висловлювання і блиск в очах Люсьєна. Він був тим типом молодих людей, яким старі поети присвячують сонети. Білолиций, стрункий, з пшеничним волоссям, хлопець звертав на себе увагу не тільки зовнішністю, а й перманентними витівками. Юнацька експресія і свобода захопили Девіда Камеррера, на 13 років старшого викладача англійської мови й фізкультури у Вашингтонському університеті. Карру було тоді всього 15. Девід переслідував його з міста до міста, а Лу користувався ним, поки мав потребу. Нездорова залежність призвела до серпневого вечора 1944. Люсьєн прийшов до мене весь у крові, а Девід тим часом лежав на дні Гудзона, зв’язаний і з двома ножовими пораненнями.
Я порадив Лу позбутися доказів і відволіктися – сходити в кіно або музей. Камеррера я, чесно, недолюблював, бо він одного разу засунув мого кота у піч. А кицьок я любив більше, ніж своїх дружин. Проте Люсьєн, мабуть, не вважав мене достатньо компетентним у вирішенні таких питань, тож пішов до Берроуза. Останній був ще менш компетентним за мене, тому за ґрати потрапили ми втрьох. Батьки моєї дівчини Едіт Паркер погодилися взяти мене на поруки, якщо я одружусь з нею. Таким чином, з однієї клітки я потрапив в іншу – так званий, інститут сім’ї. Втім, затримався я там ненадовго.
Смерть Девіда активізувала діяльність нашого осередку. Карр після виходу з в’язниці вирішив викреслити своє ім’я з історії біт-культури. Аллен переживав глибоку душевну травму. Характер його стосунків з Лу так і залишився нерозгаданим як для нас, так і для них самих. А ми з Берроузом записали спогади про той період у книзі “І бегемоти зварилися в своїх басейнах”. Варилися і ми в круговороті подій і вражень.
This slideshow requires JavaScript.
У 1947 році до нашої компанії приєднався Ніл Кесседі, який тільки вийшов із в’язниці, одружився і вирішив, що конче має стати письменником. Він звернувся до мене з проханням навчити його писати. А я був би радий, якби сам умів. Проте ми стали близькими друзями і саме з нього почався період у моєму житті, який можна назвати “в дорозі”.
Ми їхали довгими дорогами Америки, пересікали її вздовж і поперек, але всюди бачили одні й ті ж обличчя мандрівних філософів. Наприкінці 40-х провінція США була знекровлена. Промисловість невпевнено перелаштовувалась на мирні рейки, а люди були морально знищені черговою світовою. Безробіття, бідність, знедоленість і нудьга штовхали зневірених на пошуки чогось кращого. Ціле покоління не знало, куди рухатися. Усі їхали просто тому, що могли. І знаходили своє “краще” в самій дорозі. Серед них були і ми з Нілом. В нас не було грошей, але була уява. Нам цього вистачило на сім років подорожей. Ми були щасливі залишити позаду нісенітниці та плутанину й виконувати свою єдину шляхетну місію – пересуватися. Від одного міста до наступного, від однієї божевільної ідеї до іншої, від одного наркотичного забуття до сотень прийдешніх. Ми були такі ж розбиті, як і дороги, якими їхали. Я ніколи не ідентифікував себе з такими, як Кессіді або Берроуз. Але все життя плентався за тими, хто мені цікавий. А цікавили мене лише божевільні, які в захваті від життя, розмов, які чекають все й одразу, які ніколи не сумують і не говорять банальні речі, які просто горять, неначе фантастичні римські вогники.
Я і Ніл. Збираємось у дорогу
Історія моїх блукань ледве не завершилася смертю в Мексиці від дифтерії. Та мені судилося вижити і повернутися, аби зберегти всі спогади на папері. Враження переповнювали, а думки не могли прийти до ладу. Проте я писав, три тижні без упину. Сім років подорожей вмістилися на 35-ти метрах склеєних аркушів.
50-ті роки стали для нашої компанії переломними. У жовтні 1955 я опинився у галасливому натовпі поетів на вечорі публічних читань у “Галереї Шість”. Тоді я спостерігав за народженням Сан-Франциського Поетичного Ренесансу. Це був шалений вечір. Гінзберг вперше представляв свою поему “Крик”. Він, наче єврейський кантор, на одному диханні читав кожен рядок, а ми, сповнені ентузіазму парафіяни, викрикували, як на джазовому jam session: “Давай! Давай!”. Нас зібралося близько півтори сотні, може, й більше. Усі ми злилися в єдиний організм, який говорив і думав про те ж саме. Я того вечора нічого не читав: був занадто п’яним і щасливим.
Аллен Гінзберг
У 1959 році виходить роман Берроуза – “Голий сніданок”. Білл до того часу встиг об’їхати Південну Америку і Європу, написати дві книги, спробувати зав’язати з наркотиками (невдало) і вбити дружину (вдало). У 1951 Білл і Джоан оселилися в Мексиці, у них народився син. Вони жили, як звичайна родина, якщо не брати до уваги капсули бензедрину, розкидані по всьому будинку. Вільям навіть вирощував бавовну (щоправда, між рядками, ще й марихуану). На одній з чергових вечірок Берроуз відчув себе Вільгельмом Теллем і почав стріляти по мішенях. Однією з них стала Джоан. Хоч матір’ю вона була нікчемною, проте подругою хорошою. Я сумую за її шаленими витівками. Біллу вдалося уникнути покарання і через декілька тижнів він повернувся до Америки. Берроуз вважав смерть дружини каталізатором своєї творчості. У боротьбі з Мерзенним Духом у нього не було іншої зброї, окрім слова.
Вільям Берроуз
Біт-культура перетворилася на своєрідну нонконформістську релігію. Молодь Америки відкидала урбаністичну цивілізацію, комфорт суспільства споживання, буржуазні уявлення про шлюб, любов і дружбу. Ми не оцінювали особистість за кількістю цифр на банківському рахунку і назвою альма-матері. Свобода самовираження – ось справжня цінність людської душі.
На початку 60-х біт-покоління розділилося і модифікувалося: хтось пішов на “літо любові”, хтось поїхав з байкерами, хтось виступав на мирних акціях, а я вирішив кинути пити. Лоренс Ферлінгетті запросив мене в Біг-Сур – відчути єдність з природою. Проте, крім посиленої депресії, я нічого не відчув. Три тижні на узбережжі Каліфорнії завершилися барами Сан-Франциско. У 1965 мене, мабуть, наздогнала криза середнього віку або я почув поклик предків. Інакше свою поїздку в Париж пояснити не можу. Окрім розчарування й таких самих барів, я нічого не знайшов, тому знову повернувся до Штатів. Піймав я дзен чи ні – не знаю, проте роман “Саторі в Парижі” написав. У ньому вже не було зухвалих закликів та революційних мотивів. Був лише втомлений, самотній я в пошуках свого призначення. До речі, буддизм я відкрив ще в 50-х з “Буддистської Біблії” Дуайта Годдарда. Це вчення багато в чому вплинуло на мою творчість.
У 1968 році помер Ніл. У лютому він пішки в одній сорочці рушив додому з вечірки. Запал в серці не зміг зігріти його тіло в мороз. Він помер, так і не ставши гарним батьком своїм дітям. Хоч останніми роками ми й не були близькими, проте в Нілі я завжди бачив себе. Тепер я залишився без свого відображення. Навряд, збираючись компанією, ви задумуєтесь, що через деякий час вас і ваших друзів будуть називати засновниками нового покоління нонконформістів, а кожен ваш крок ретельно досліджувати. Ми точно про це не думали, коли збиралися на квартирах у Вест-Віллиджі, подорожували, пили, курили, вживали наркотики, спали з ким попадеться. Поміж тим ми писали про життя таке, яким самі його бачили. І, певно, писали непогано.
Я дивився у небо і думав, чому Бог створив життя таким журливим. Я католик і не можу скоїти самогубство, проте інколи мені хочеться впитися до смерті. Тоді я знімаю корону, взуваю мексиканські гуарачі, сідаю на пасажирське сидіння (бо все ще боюся керма) і рушаю в дорогу. Зі своїми друзями. Назустріч Заходу.
Джек Керуак
(за редакцією Писаревої Ксенії)
コメント