Влітку найбільше хочеться кататися на роверах, збирати чорниці й проводжати сонце з легкістю на душі й в думках. Навіть літературу обирати таку, від якої віє теплим вітерцем і пробуджується спрага до життя. Сумні історії й серйозні проблеми відкладаються до морозів.
Втім, ми радимо не оминути письменника, який хоч і не занурить в атмосферу сонячного відродження в степах та не запропонує лимонно-ванільного морозива, але навчить любити себе й приймати тих, хто не вписується в загальноприйняті рамки.
Життя Деніела Кіза почалось і завершилось влітку. Він народився в серпні 1927 року напередодні Великої депресії, дитинство провів під марші Другої світової, а юність зустрів із післявоєнним бумом. Хлопець був приречений на славу як єврей із українським корінням. Жив він у небезпечному районі Нью-Йорка, тож вирости міг або неперевершеним злочинцем, або відлюдькуватим письменником. Любов до слова переважила й Кіз отримав бакалаврський ступінь з психології та літератури, подеколи викладав у школі й працював у редакції “Atlas Comics”, де створював персонажів коміксів під егідою Стена Лі (той, завдяки кому кінотеатри щовесни окуповують нові “Месники”, а редакція Пусто досі з болем згадує фурор “Чорної пантери” на цьогорічному Оскарі). Помер Деніел у червні на 87-му році життя.
Деніел Кіз
Деніел Кіз увійшов до історії літератури завдяки роману “Квіти для Елджернона”. Якось він викладав в інтернаті для дітей з розумовими відхиленнями. Після уроку учень попросив перевести його з класу “недоумків” до “нормальних”. Письменник замислився, як інтелект розділяє людей та чи є можливість підвищити його штучним шляхом. Свої роздуми він втілив у 1958 році в оповіданні, що отримало престижну Премію Г’юго й рекомендації видавця написати повноцінний роман. Так зі світом трапились “Квіти для Елджернона”.
“Квіти для Елджернона”
Це історія 32-річного прибиральника Чарлі Гордона з рівнем IQ 68 (результат менше 70 сприймають як прояв розумових відхилень). Він працює в пекарні прибиральником і сприймає глузування співробітників за дружбу. Раптом герой стає піддослідним для наукового експерименту, в результаті якого вдалося підвищити інтелект лабораторної мишки Елджернона. Чарлі має стати першою людиною, яка порозумнішала штучним шляхом. Сюжет розгортається через щоденникові записи героя, завдяки яким ми відслідковуємо еволюцію хлопця від “голова в мене порожня” до філософських пасажів і знову “сподіваюсь, я не забуду, як писати й читати”. Письменник навмисно спершу вдається до пунктуаційних та орфографічних помилок, використовує прості синтаксичні конструкції. Так трансформація наочна, а читач ніби потрапляє в голову головного героя й переживає все з природними емоціями.
Кадр з фільму “Чарлі” 1968-го року
У процесі дослідження Чарлі кардинально змінюється: розвиває нові навички, формує інше світосприйняття й розширює коло спілкування. Але все одно не відчуває себе повноцінною складовою суспільства:
“Мені погано. Ця хвороба не підвладна лікарям, вона всередині, у мене в грудях. Там порожньо, начебто мені вирвали серце”.
Чарлі мав звичайне життя, наївно вірив у людську доброту й у кожному бачив друга. Але, порозумнішавши, він відкриває людські вади й переймає деякі з них. До того ж, якщо раніше над Чарлі відверто насміхалися, то тепер його бояться. І в обох випадках використовують: як робочу силу чи піддослідний елемент. Експеримент не допоможе йому вписатися в соціум.
“Візьми моє тіло, тільки душу не чіпай”, – говорить одна з героїнь роману. Так Деніел Кіз виводить думку про важливість метафізичного. Духовний світ – це наша безпечна зона, в яку важко пускати сторонніх: іноді легше віддатися тілесно, ніж щиро поговорити про наболіле. Письменник порушує проблеми соціальної адаптації, втручання людини в природу й психологію людських почуттів. Шкода спостерігати, як за 60 років мало що змінилося в сприйнятті людей з особливостями розвитку: ейблізм укорінився навіть в нашому щоденному спілкуванні. Тому часом варто звертатися до такої літератури, щоб нагадати собі про рівність та любов.
“Таємнича історія Біллі Мілліґана”
Якщо розв’язка “Бійцівського клубу” Паланіка здалась вам неймовірною, почитайте про хлопця з 24-ма особистостями. У 1977 році Біллі Мілліґана заарештували за підозрою у зґвалтуванні й пограбуванні трьох дівчат. Чоловік свою причетність заперечував й жалівся на довгі провали в пам’яті. Під час розслідування виявилося, що він страждає від дисоціативного розладу ідентичності. Інакше кажучи, Біллі – це також сноб Артур із британським акцентом, югослав Рейджен, балакун Алан, майстер електротехніки Томмі, переляканий Денні, “дитина для кутка” Крістін, її старший брат Крістофер, дев’ятнадцятирічна лезбійка Аделаїда, “охоронець болю” Девід і ще 13 “небажаних” альтер-его. Останніх перші блокували за неприйнятну поведінку. Справа Біллі створила прецедент у кримінальній історії США, коли звинувачуваного виправдали через психічний розлад – “множинні особистості”.
Біллі Міліґан
Такий випадок не міг не зацікавити Деніела Кіза, який до того опублікував роман “П’ята Саллі” про жінку з подібним діагнозом. Біллі під час лікування в психічній лікарні сам запросив письменника описати свій неординарний досвід для майбутніх поколінь. Кіз опрацював купу архівних матеріалів, провів десятки годин інтерв’ю, передивився кілометри плівок з сеансами терапії, щоб відтворити життя чоловіка, якого половина населення жаліла, а інша – ненавиділа.
Тут немає місця для літературної майстерності або простору для уяви. Це суха документалістика з елементами кримінальної хроніки, але через те не менш захоплива. Кіз знову спробував розкрити внутрішній світ людини, котра не приживається в усталеному соціумі й сама з собою, й наблизити її для розуміння іншими. І в нього це точно вийшло, бо кожне з альтер-его сприймається як окремий персонаж, їхні переживання реальні, а досвід не нівелюється. Під час однієї з розмов Алан сказав: “Не називайте нас особистостями, ми всі – справжні люди”.
В українському перекладі Деніел Кіз з’явився лише в 2016 році, тому для нашої публіки він ще недостатньо розгаданий. Не очікуйте від письменника складних синтаксичних конструкцій, несподіваних поворотів сюжету чи вишуканої лексики. Його невимушений стиль у романістиці – чудовий старт для тих, хто зневірився в літературі після шкільних уроків. Кіз читається без спотикань через незрозумілі слова й без задишок на середині довгого речення, але залишає по собі клубок нерозгаданих питань людської психології, який хочеться розплутати.
Якщо ви все ж наважитесь прочитати щось з Кіза, не забудьте назбирати в полі гарний букет волошок й прислухатись до останнього прохання Чарлі Гордона:
“будь ласка якшо матимете можливість покладіть квіти на могилу Елджернона на задньому подвір’ї”.
Писарева Ксенія