— А знаєте, що я кажу тим, хто пише антивоєнні книжки? — Ні. Тож скажіть мені, пане Старр, що саме ви їм кажете? — Я їм кажу: “Чому б вам натомість не написати антильодовикову книжку?”
Депресія – це коли сумно. Велика депресія – це коли сумно всім. Так маленькому Курту пояснювали, чому в мами поганий настрій, а тато більше не ходить на роботу. Він народився в сім’ї успішного архітектора і мав успадкувати мільйонні статки, але його батьки втратили настільки багато, що віддали молодшого сина у звичайну школу. Згодом він майже провалив іспити, пішов воювати і потрапив у полон до фашистів. Як це: вижити в місті, яке зазнало одного з наймасштабніших бомбардувань Другої Світової?
Про що?
Біллі Піліґрим – мандрівник. Він помирає, народжується, воює, керує успішною компанією та іноді на далекій планеті, у клітці, показує прибульцям, як живуть земляни. Важливо: це відбувається водночас. Біллі не подорожує містами чи країнами, Біллі подорожує у часі. І все було б прекрасно, якби не одне але: він ніколи не знає, чи наступної миті кохатиметься із своєю дружиною, чи його допитуватиме німецький солдат.
Піліґрим знає лише те, що час – вигадане поняття і він не рухається. Цей секрет йому відкрили Тральфамадорці, мешканці іншої планети, які викрали його для свого зоопарку. Все, що ставалось, стається чи ставатиметься – існує у просторі. Ми можемо обрати потрібний момент і жити в ньому. Головне не повертатись у неприємні миті. Але Біллі ще цьому не навчився, тому часто повертається на війну. Переховується від фашистів, потрапляє в полон, їде декілька днів у товарняку, зустрічає Курта Воннеґута, витягує обсмалені трупи з-під залишків Дрездена, бачить хрестові походи дітей і помирає. Щодо останнього він не засмучується: смерть – це лише один момент, для життя ж залишаються всі інші.
Хто автор?
Курт Воннеґут ще у школі, дописуючи до стінгазети, зрозумів дві речі: 1. Йому це приносить задоволення; 2. Він пише краще за інших. Але, щоб не засмучувати й так засмучених Великою депресією маму і тата (“Якщо ви серйозно хочете розчарувати батьків, а до гомосексуалізму душа не лежить, – йдіть в мистецтво”), Курт вступив на факультет біохімії. З навчанням не склалося, тому, аби уникнути відрахування, він пішов у армію (і це в 1944-у році!). На фронті 22-річний хлопець потрапив у розвідку, а згодом – у німецький полон, у Дрезден, події в якому стали основою “Бойні номер п’ять”. Після закінчення війни Курт повернувся в університет, але диплом отримав аж через 17 років: свою першу спробу провалив, однак його роман “Колиска для кішки” зарахували як захист.
У той час він часто змінював роботу: продавав автівки, був репортером і навіть вчителював. Але, зрештою, повернувся до письма. “Пишу я з 1949 року. Я — самоук. У мене немає ніяких теорій щодо літератури, які були б корисні для інших. Коли пишу, я просто стаю самим собою. А в мені шість футів два дюйми росту, важу я близько двохсот фунтів, рухаюся незграбно, тільки плаваю добре. Ось вся ця, тимчасово взята напрокат, туша і пише книжки. Зате у воді я прекрасний”.
Курт написав 14 романів, безліч оповідань і кілька есе. Любив малювати і курити цигарки. Коли йому було 82, казав, що відсудить у своєї улюбленої марки сигарет мільярд доларів, бо у 12, коли Курт починав, на пачках писали, що проживе він недовго. Письменник грав у фільмах самого себе, обожнював музику, спати і стверджував, що тварини набагато кращі за людей. Курт Воннеґут мав кілька ідеальних сценаріїв своєї смерті: 1. Врізатися на літаку в Кіліманджаро; 2. Бути вбитим під час висадки американських військ в Нормандії; 3. Задихнутися димом уві сні (“елегантно”). Але, за іронією долі, переживши війну, бомбардування і 72 роки куріння цигарок, письменник помер внаслідок падіння зі сходів.
Звідки взялася така ідея?
У серпні 1944-го року Курт прибув на фронт, а вже у грудні потрапив у полон у Дрездені. Він згадував, що це було найпрекрасніше місто, яке він коли-небудь бачив. На жаль, таким воно залишалося не довго. 13 лютого 1945-го року почалося триденне бомбардування Дрездена. Американські та британські літаки скинули на місто більше, ніж 2600 бомб і, за різними даними, тоді загинуло від 25 до 250 тисяч цивільного населення. Воннеґуту дивом вдалося вижити: він заховався у “правильну” бойню, де й просидів ті дні. За даними істориків, значна частина жертв задихнулася від жару й браку кисню в бомбосховищах, у той час як назовні температура повітря сягала 1500 градусів за Цельсієм. Курт згадував: “Коли ми піднялися, міста вже не було… Вони спалили все чортове місто дотла”. Ці події стали основою для найбільш відомого роману автора “Бойня номер п’ять”. Якось уже після виходу книжки Воннеґут сказав: “На сьогодні я заробив приблизно по п’ять доларів з кожного трупа». І хоча письменник вважав, що він чи не єдина людина, якій ця фатальна подія принесла користь, самого бомбардування у книжці немає.
Андрій Аствацатуров, російський філолог, коментує це так:
“Бомбардування Дрездена залишається в романі саме тим, чим воно і є — чорною дірою, порожнечею. Втілена в слово порожнеча втратила б свій статус”.
Чим надихався письменник?
Курт Воннеґут називав Джорджа Орвелла своїм улюбленим письменником , а Марка Твена – американським святим. Він рекомендував читати Апдайка, Стайрона, Роберта Стоуна, мовляв, це література не світового рівня, однак теж достатньо хороша. “Але найбільш глибокий вплив на мене, як і на більшість письменників, яких я знаю: на Нормана Мейлера, Вільяма Стайрона, – мали російські письменники XIX століття. Це дуже дивно. У Сполучених Штатах ми зустрічали найрізноманітніших емігрантів. Було багато шотландців, ірландців, італійців, греків, поляків. А росіян було небагато. Ті, хто прибув на наш континент, мали тенденцію осідати радше в Канаді, ніж у США. Проте в Америці читачі всією душею відгукнулися на літературу дореволюційної Росії, що незрозуміло. У моїх очах найбільш гуманний письменник, людина, на яку я найбільше хотів би бути схожим, – це Чехов. А письменник, який був настільки смішним, наскільки це можливо, – Гоголь”.
Курт Воннеґут про те, як слід писати:
“Якомога швидше дайте вашим читачам максимум інформації. До біса інтригу та напругу! Читач повинен одразу зрозуміти, що відбувається, де, коли і чому, хоча б для того, щоб він міг самостійно закінчити розповідь, якщо раптом таргани зжеруть кілька останніх сторінок”.
Comentários