Якби мистецькі терміни були державою, то ізми стали б найбільшою з них. Редакція Пусто нарахувала принаймні 28 таких у живописі, про які можна прочитати за покликанням. Та не тільки образотворче мистецтво захопили ізми. У літературі їхня популяція не менша. З’ясовуємо, що таке структуралізм, про який наш журналіст Олексій постійно згадує в рубриці «Критикуємо, отже існуємо» і вчимося складати літературу, як пазли.
Спочатку було слово, і слово те було частиною структури. Так у 1920-х швейцарець Фердинанд де Соссюр винайшов нову теорію лінгвістики. Весь світ складається зі структур – сонячна система, природа, суспільство і т.д. – а отже, і мова також. Знати якесь слово неможливо без контексту – розуміння, в якій структурі воно перебуває. Ці ідеї у 1950-х підхопили французькі літературознавці й започаткували інтелектуальний рух у мистецтві, який тепер зветься постмодернізмом. Втім, до того, як Ролан Барт у 1967-у вб’є автора і Умберто Еко у 1983-у напише «Ім’я Рози» ще далеко.
Суть структуралізму можна описати так: не можна зрозуміти річ відокремлено – її слід розглядати в контексті більших структур, частиною яких вона є. У літературі такий підхід до критики означає рух від інтерпретації окремих текстів до розуміння більших абстрактних структур, які їх вміщують. Тобто, аналізуючи якийсь твір, критик повинен вийти на філософський рівень – знайти у творі не інтелектуальну розвагу чи вправляння в символізм, а загальнолюдські проблеми та ситуації. Адже книга не існує просто так одноосібно. Вона – частина культури, соціуму і більших структур.
Наприклад, якщо аналізувати «Міт про царя Едіпа», то така поодинока оповідь не матиме повноцінного сенсу. Цей міт можна краще зрозуміти, якщо ми врахуємо його позицію у контексті давньогрецької літератури. Так французький структураліст Леві-Строс, інтерпретуючи «Царя Едіпа», вклав його (як частинку пазлу) у структуру, до якої ця історія належить – фіванський цикл мітів. Потім він знайшов повторювані мотиви й антитези. Виявилося, що цей цикл побудований на базових опозиціях: тварина/людина, свій/чужий, батько/син тощо. А «Цар Едіп» у цій структурі позначає антитезу доля/людина. Тож, певні деталі оповіді розглядаються в контексті більшої структури, а сама вона – як глобальна мережа базових «парних опозицій».
Це зразок типового структуралістського руху від часткового до загального, залучення окремої одиниці до ширшого структурного контексту. У сучасній літературі це працює так само. Наприклад, роман Софії Андрухович «Амадока» одноосібно зрозуміти важко. Втім, якщо вкласти його до більшої структури – романної традиції сучукрліту про національну пам’ять – інтерпретація стає простішою.
Використовуючи ці принципи, структуралісти «читають» культуру, частиною якої ми є. Вони розшифровують значення її структурної мережі, вбачають у ній єдину систему, де кожний елемент взаємодіє з іншим. Тож, структуруйте літературу, щоб бачити широку картину. Далі буде.
Comments