У попередній статті Вірджинія Вулф застрягла на "віджитому психологізмі" і впала у невеличку меланхолію. Вона вразлива. Але, як не крути, всі почуття минаються.
Крім сигар, які Вулф зосереджено курила в глибокому англійському кріслі, вона багато читала. Достоєвський і Толстой вже не задовольняли творчого голоду. Після поразки роману “День і ніч” письменниця шукала нові методи оповіді. Вона заглянула під ліжко – порожньо; у старій шафці – теж; на полицях й у вазах – нічого; під сходами – також. Урешті-решт жінка одягнула старомодного капелюха зі штучними квітами й пішла в левади на полювання. За новими формами. Вулф обожнювала ходити навколо свого котеджу. За кілька місяців щоденних ловів (прогулянок), вона обійшла весь Сасекс й іноді забрідала в інші села. Це стало звичкою, від якої вона не відмовилася до кінця життя. Якось Вулф усілася в крісло, розкинула руки й зачепила томик Пруста на тумбочці. За два дні письменниця закінчила читати “На Сваннову сторону” і ще дві ночі обговорювала книгу з чоловіком. Потім задумливо примружила очі, видихнула табачний дим і сказала, що знайшла новий метод оповіді.
Модернізм
Пруст створював не героїв зі сталими характерами, як у романній традиції попереднього століття, а персонажів, які складалися зі спогадів і міріадів вражень звичайної свідомісті у звичайний день. Вулф втілила його метод у своєму наступному романі “Кімната Джейкоба” (1922). Через проєкцію думок і ремінісценції оточення головного героя, Джейкоба Фландерса, вибудовується образ самого персонажа. Це оповідь написана від імені багатьох персонажів. Їхні історії зациклені на Джейкобі з дитинства до смерті на війні. Вулф таки не змогла оминути тему Першої світової. Хоча “Кімната Джейкоба” не про події 1914-1918, а про їхні наслідки в буденному житті. У кінці роману університетський друг і мати Джейкоба заходять у кімнату небіжчика, аби розібрати його речі. У цьому епізоді про головного героя говорять не персонажі, а кімната й речі в ній.
Також Вулф спробувала використати “потік свідомості”, який підлаштувала під себе й створила підвид – “Вулфівський потік свідомості”. Крапка з комою в ньому визначає всеохопну жіночу свідомість. Кажуть, Вулф вірила в теорію, за якою чоловіча свідомість працює послідовно, хронологічно, причинно-наслідково, а жіноча – хаотично, захоплюючи кілька речей, які не пов'язані між собою, одночасно. Її підвид також вирізняє те, що центр уваги обернений не на тілесність і відчуття (як у Джойса), а на почуття, тісно пов’язані зі спогадами. Персонажі письменниці не живуть теперішнім – вони постійно в своїх думках. Вулф обожнювала поезію (Кітс, Байрон, Колрідж), але вважала її нудною. Її більше цікавив епістолярій поетів. У листах вони трансформували вірші в прозу, при тому зберігали ритміку перших. Виходило щось нове й свіже. Це, на думку письменниці, підходило до модерного методу оповіді. Її романи ритмізувалися за принципом поезії. Роман “Кімната Джейкоба” отримав позитивні відгуки, і Вулф заробляла непогані гроші. Проте на горизонті літературного рингу з’явився величезно-товстезно-страшенний “Улісс”, і розпочався двобій між Вірджинією і Джеймсом Джойсом. Письменник зі своєї сексистської точки зору не міг прийняти, що жінка пише про війну-травму-реальне-життя. А Вулф сильно розкритикувала його “писанину”, назвавши її непристойною й додала, що роман зіпсував їй апетит (кухарка розізлилася на письменницю). Попри те, що Вулф почерпнула багато ідей, як, наприклад, оповідь про один день із життя героя (роман “Місіс Делловей”), усе одно не любила Джойса, бо той захоплювався Фройдом. Вірджинія була свідома всіх теорій психоаналітика, адже її Hogarth Press першим в Англії видавав його роботи. Через ранній травматичний досвід і такі ж травматичні спроби завести дітей, вона не сприймала заанґажований на тілесності фройдистський підхід до проблеми свідомості.
Їй більше був до душі Юнг з теорією андрогінності. За його вченням, свідомість людини складається з Аніми і Анімуса – жіночої і чоловічої енергії, які присутні в кожному з нас, але в чоловіків Анімус домінує над Анімою, а в жінок – навпаки. Тому існують маскулінні чоловіки (aka токсична маскулінність), які пишуть романи про спорт і війну, і фемінні жінки (aka токсична фемінність), які пишуть про шопінг і тістечка. Але якщо їх поєднати (фемінні чоловіки і маскулінні жінки), то отримаємо золоту середину, ідеальну людину без гендерних стереотипів. Ця ідея потім вилилася в роман “Орландо” – найбільш сміливий текст Вулф. Справжнім експериментальним полем для письменниці були новели. Коротка форма дозволяла Вулф досліджувати різноманітні техніки, гратися з оповіддю і сюжетом, розвивати персонажів, які потім потрапляли в романи. Її чоловік, Леонард, говорив, що Вірджинія завжди писала новели, адже так могла повноцінно звільнитися від канонів роману й змішувати різні мікстури і настоянки, як середньовічний алхімік, який намагається створити філософський камінь. Вулфівські вічні пошуки чогось нового приводили до інноваційних методів оповіді: монтажу, пришвидшення, музикальності, несинхронності. Велика частина написаних новел укомплектовані в збірнику “Понеділок і вівторок”, ще більша – ненадруковані.
Фемінізм і есеїстика
Усі ці роки Вулф писала статті-рецензії-критику для The Guardian i The Times Literary Supplement, проте не всі приймала редакція. Багато її феміністичних есеїв не публікували через їхні прогресивні настрої. Проте Вулф запрошували читати лекції з фемінізму в жіночі університети. У 1929 році, вона видала збірку есеїв назвою “Власний простір”. Головна теза: письменниця повинна стати на один соціальний та економічний щабель з письменником. Вона має мати власний простір (кімнату) і 500 фунтів щомісяця. Це есе згодом стало програмним маніфестом для другої хвилі фемінізму. Вулф зробила значний вклад у цей рух своїми романними та критичними роботами. Коли Вірджинія не могла писати художню прозу через мігрень, переміщалася з будинку в альтанку під каштаном, який збудував для неї Леонард, одягала смішні круглі окуляри й писала на голубому італійському папері філософські есеї. Вона видала дві збірки “Звичайний читач”, в яких укомплектувала тексти про літературу, роль читача, функції письменника, теорію сприйняття прози і поезії.
Кохання
Під час написання “Кімнати Джейкоба” Вулф познайомилася з екстравагантною письменницею Вітою Секвілл-Вест. Ця жінка втілювала ідеал сильної-чутливої-впевненої феміністки, а поглядом нагадувала матір, Джулію Стівен. Вони багато спілкувалися, відвідували одна одну, дарували книги, ходили разом на полювання (прогулянки). І закохалися. Вірджинія і її чоловік сповідували відкриті стосунки, тому Вулф спокійно забавлялася з Вітою, а Леонард з іншими жінками і чоловіками. Зв’язок із Секвілл-Вест сприяв подоланню психічних проблем письменниці. У жінок було активне сексуальне життя, неврози Вірджинії зменшилися, вона більше не відвідувала “курорти”. До того ж, Віта стала музою роману “Орландо”, для якого Вулф взяла біографію коханки. Як закінчуються хороші книги та вино, так і пристрасне кохання. Віта, будучи сильною і незалежною жінкою, бажала бути завжди вільною, навіть від стосунків. Вона швидко рухалася життям, що виливалося у постійні зради, а Вірджинія трималася за неї, як за останній шанс ментального спокою. Розрив стосунків погано вплинув на самопочуття письменниці: у неї стався напад депресії, близько двох місяців вона не вставала з ліжка, а потім ще довше відходила від такого стану. Попри це, Віта і Вірджинія залишилися подругами і намагалися підтримувати одна одну до кінця життя.
Друга світова
Роки минали. Вірджинія писала романи-новели-есеї, запрошувала живих друзів на посиденьки ввечері, а на ранок йшла на похорони мертвих, присвячувала їм біографії та щороку вирушала у відпустку. У 1937 сімейство Вулфів подорожувало Німеччиною. Вони побували на воєнному марші, бачили Гітлера, божевільні очі людей у формі й чули про ненависть до євреїв. Після повернення додому, вони вигадали план спільного самогубства на випадок, якщо німці захоплять Британію. Вірджинія сильно хвилювалася за Леонарда, бо той був євреєм. Її лякала загроза ще однієї війни, тому вона написала антивоєнний роман “Три гінеї”. Письменниця вже втратила брата Андріана на Першій світовій і не могла витримати ще одного катаклізму. Її самопочуття погіршувалося, вона вже не здатна була стабільно працювати, адже жила в постійному страху за своє життя та чоловіка. Напади депресії та маніакальні стани частішали. У 1940 році німецькі бомби влучили в будинок Вулфів у Лондоні. На щастя, вони тоді були в Monk’s House. Втім, постраждала велика бібліотека, яку письменниця збирала майже все життя.
Остаточне самогубство
У 41-му на Сасекс, село, в якому жила Вулф, впало кілька німецьких бомб. Вони зруйнували місця, якими зазвичай гуляла Вірджинія. Вона думала, прийшов кінець усьому; боялася бути вбитою нацистами. У своїх маніакальних станах письменниця почала чути голос батька, який говорив, що Вірджинія – нікчема-жахлива-письменниця-грішниця. З часом він ставав сильніший, до нього додалися голоси інших небіжчиків. Завершивши першу редактуру роману “Між актів” у березні того ж року, Вулф сміливо надіслала її своєму видавцю зі словами, що цей текст дурний і тривіальний. Зазвичай письменниця по 7-10 разів переписувала свою художню прозу, але тоді вважала себе вже неспроможною що-небудь писати. Наступного ранку, 28 березня, ще коли лист не надійшов видавцю, Вірджинія Вулф спустилася до ріки Уз, кишені пальта набила камінням і втопилася. Чоловік думав, що вона вийшла на прогулянку зранку, тому не турбувався й продовжував висаджувати тюльпани. Коли до обіду Вірджинія не повернулася, Леонард запанікував і перевірив увесь будинок. В альтанці на столі він помітив два листи – один для нього, інший для сестри Ванесси. "Я божеволію, – писала 59-річна жінка. – Я чую голоси й не можу зосередитися на роботі. Намагалася боротися, але більше не можу. Я не хочу псувати тобі життя". Її тіло знайшли три тижні опісля. Його кремували, а попіл розсипали на подвір’ї Monk’s House, в якому Леонард прожив до своєї смерті у 1969. Він плекав цей сад, бо в кожній з квіток і в кожному з дерев була частинка Вірджинії.
Yorumlar