На запитання “Яка ключова роль перекладу?” Остап Сливинський, поет, літературознавець і (а це у нашому випадку найважливіше) зірковий перекладач польської, болгарської, білоруської, македонської, англомовної літератури, відповів, що переклад – це передусім «імпорт ідей та імпорт інтелектуальної відваги». Сказав і не помилився. Адже, переклад сьогодні – це взаємна трансляція досвідів, питання мистецьке, політичне й міжкультурний діалог. Відвага ж полягає у змозі його вести.
Ми вирішили розвідати ситуацію та дослідити, як справи в Україні з інтелектуальним спілкуванням та імпортом ідей: хто, як, куди, звідки, попри що і якими зусиллями.
Між письменництвом і перекладом
«У мене була дитяча травма, пов’язана з читанням. Років у п’ять батько вирішив навчити мене читати польською, звідки така ідея виникла – досі не розумію. Я тоді не вмів читати взагалі, а він купив мені польський буквар, і коли збиралися вдома гості, я мусив брати цей буквар, вилазити на табурет і читати. Я зривав шалені оплески, і ніхто не знав, що українською читати я не вмію. Через це я з дитинства жив між двома мовами: одна для мене була мовою спілкування, а інша – мовою для читання. Не знаю, як я при цьому не здурів. Перекладати я почав досить рано – гадаю, це врятувало мене від прикрого епігонства, невдалих спроб писання» – ділиться Остап Сливинський, який таки пише. Про вдалість свідчать його десять збірок поезії.
Остап Сливинський
«У мене дуже особлива мотивація того, чому я став перекладати. Це відбулося приблизно наприкінці 70–х – початку 80–х років, коли я був тим, що називається «молодий поет». Я писав вірші і не бачив жодного шансу їх опублікувати, розуміючи, скільки існує перепон, на яких найбезневинніший текст все одно буде заблоковано через «релігійні мотиви», «занепадницькі настрої», «декадентство» і тому подібні речі. Натомість я бачив, що є журнал «Всесвіт», де у перекладах публікуються речі, автором яких мені б хотілося бути. Я вирішив, що своїх власних речей я публікувати не зможу – до кінця життя їх писатиму і декламуватиму близьким людям, – натомість переклади я буду публікувати; буду присутній у літературі – але не буду у ній проституюватися, підлаштовуватись під систему і писати про радянські паровози»– розповідає про початок своєї перекладацької кар’єри Юрій Андрухович – письменник, невід’ємна частина «тріади класиків сучукрліту» – Жадан–Андрухович–Забужко.
Андрухович не єдиний тріадівець, чий перекладацький доробок (американська поезія 50-60-х років, «Гамлет», «Король Лір», «Ромео і Джульєтта», Рільке, Фриц фон Герцманофскі-Орландо, «Цинамонові крамнииці» Шульца, Мандельштам, Пастернак, Кляйст) вражає не менше, ніж авторські твори. Забужко теж перекладає. Світлану Алєксієвич, наприклад. Як і Жадан, який працював над поетичними перекладами Андрія Хадановича з білоруської.
Юрій Андрухович
Простежуємо тенденцію: письменники вкорінюються у перекладацькій справі. Андрій Любка перекладає з польської Задуру та Осталовську, з хорватської – Поґачара та Єрґовича, а також був одним із перекладачів Антології молодої поезії США. Андрій Бондар, Катерина Калитко, Маріанна Кіяновська – усі вони письменники та перекладачі. Причина такої тенденції очевидна – природний інтерес людей літератури до таких самих людей літератури, які творять її деінде.
Проте питання перекладу творів письменниками набагато глибше та складніше, ніж здається на перший погляд. «Я сам за останній час отримав кілька пропозицій на цілком пристойних умовах взятися за переклад великої англомовної прози – і відмовився, бо знаю свої можливості. З англійської я перекладаю лише невеликі тексти, поезію – там є змога все добре перевірити, не женуть терміни. Питаю: чому я? Кажуть: нам бракує перекладачів з англійської» – розповідає Сливинський. Але як це нема кому? Як щодо освітніх програм у вищих навчальних закладах?
Відповідь сумна та банальна: навчальні програми застарілі і часто не відповідають вимогам сучасного видавничого ринку. «Усім на виході вручають якісь умовні однакові штангенциркулі зразка минулого століття, які невідомо як прикладати до реальності». У результаті маємо некомпетентних перекладачів або ж навіть повну відсутність спеціалістів. Тому перекладати складні, значущі тексти доручають письменникам, людям, які щонайменше добре володіють словом. Так твориться поняття «письменницького» перекладу.
Ось як, наприклад, працював над «Гамлетом» Юрій Андрухович: «Коли я створював новий переклад «Гамлета» Шекспіра для Молодого театру Станіслава Мойсеєва, переді мною лежало кілька розгорнутих текстів. Перший – це оригінальний текст, у який входило тлумачення всіх архаїзмів, нормандизмів та інших незрозумілих місць і зазначалося, які моменти і досі є туманними та не витлумаченими до кінця. Другий – це попередній переклад Гребінки, бо мені йшлося про те, щоб не повторювати його; навіть якщо я бачив варіант, що Гребінка правильно і точно все переклав, я все одно мусив шукати ще щось інакше. Далі переді мною був російський переклад Лозинського і ще один російський переклад Пастернака, а також – польський переклад Баранчака (це досить парадоксальний переклад, автор якого дозволяв собі коментарі переносити у сам текст Шекспіра). Таким чином, мій переклад є у якійсь мірі компіляцією».
“Гамлет” Шекспіра у перекладі Юрія Андруховича
Утім, така практика має свої переваги та недоліки. З одного боку маємо оригінальний, художньо довершений текст. З іншого – виникає феномен затьмарення оригінального твору та його автора постаттю перекладача. Адже, зацікавленість «Гамлетом» Шекспіра у 2008 році часто була викликана не цікавістю до «Гамлета» Шекспіра, а бажанням дізнатися, який же «Гамлет» Андруховича. Чи можна припустити, що деякі видавництва підігрівають читацький інтерес до конкретних новинок, вносять фактор сенсації та приваблюють потенційного читача іменем, яке й так у всіх на вустах? Відповідь: можна.
Сучасний переклад be like…
Дмитро Дроздовський – критик, літературознавець, перекладач і письменник виділяє такі слабкі місця сучасного українського перекладу:
Попри потужне минуле, український переклад сьогодні – сфера далека від досконалости. На думку дослідника, внаслідок відсутности комунікації відбувся розрив традиції.
Перекладацька сфера зараз безсистемна та хаотична. Питання перекладу того чи того твору залежить від особистих уподобань перекладача, його власного інтересу. Спеціалісти беруться лише за психологічно комфортну їм роботу. Це те, що можна дозволити собі в умовах відсутности у видавництв довгострокових планів літературних перекладів. Та й чи можливе взагалі створення подібних планів, якщо візьмемо до уваги зародковий стан міжнародних комунікаційних систем між видавництвами? Адже, часом переговори з приводу видання літературного твору тривають роками.
Відсутність державної підтримки книжкового ринку ще одна очевидна й гостра проблема.
Статистика свідчить, що переклади здійснюються переважно з англійської (60%). Далі зі значним відривом ідуть французька (11 %), німецька (6 %), чеська (5 %), російська і польська (по 4 %). Перекладають також із італійської, турецької, фінської (по 2 %). Іноді з арабської та японської (по 1 %).
Біда, очевидно, з «малими» мовами на кшталт болгарської, білоруської, вірменської, чеської, івриту, угорської. Гарантів якісного перекладу – одиниці, а самих перекладів мало, бо ними нема кому займатися.
Сумлінним перекладачем болгарської на наших теренах є Остап Сливинський. З білоруською працює Божена Антоняк. Із вірменської перекладає Анушаван Месропян. Світлана Вольштейн займається івритом.
Коли ж стає особливо сумно, тобто перекладача не виявляється взагалі, на допомогу приходить посередництво, скажімо, англійської. Українською так переклали сучасного ізраїльського класика Етґара Керета. Наскільки якісним, змістовним і повним може бути переклад ізраїльської літератури на українську з англійської судити не беремось. Проте тенденція помітна. Іноді доходить до абсурду. Наприклад, Стівена Кінга українською перекладали через російську. Добре, що ситуацію помітили. Добре, що вибачились, переклали з англійської, перевидали. Але ж так не завжди.
Із «популярними» мовами усе теж непросто, адже неякісний переклад – закономірність. Проте тут знавців своєї справи знайти легко. Серед перекладачів із англійської варто виділити Віктора Шовкуна, перекладача «Щиголя» Донни Тартт. А також Анну Вовченко (переклад Люсі-Мод Монтгомері), Ярослава Стріху (Сінтії Озік), Максима Нестелєєва (переклади Пінчона та Геддіса) .
Варто згадати Тараса Малковича, українського поета та перекладача. Завдяки ньому сталося неймовірне: було укладено антологію сучасної американської поезії та перекладено українською.
Антолонія молодої поезії США
Проблемними є й переклади з французької, німецької та іспанської. Серед “французьких” гарантів якості Леонід Кононович (переклади Камю, Бодріяра, Екзюпері) та Євгенія Кононенко (Руа, Барбері) , “іспанських” – Сергій Борщевський (Неруда, Гільєн, Маркес, Борхес, Сафон, Варгас), Віктор Шовкун (Маркес, Ортега-і-Гасет, Карпентьєр, Роа). Хоч щось про португальську літературу можливо дізнатися хіба стараннями неодноразово згаданого Віктора Шовкуна.
Просуваючись вперед
За останні чотири роки український книжковий ринок активно поповнився зарубіжними перекладами. 2015 рік взагалі вважають початком перекладацького буму. І цьому є об’єктивні політичні причини. До 2016 року, тобто до впровадження обмежень щодо постачання російськомовної літератури до України, україномовні переклади не були актуальними і необхідними, а отже – ними просто не займалися. Будь–яку книгу можна було знайти в книгарні російською. Обмеження ввезення російськомовної літератури на територію України стало своєрідним каталізатором розвитку українського книжкового ринку. Видавці отримали поштовх для роботи над перекладами. У книгарнях почали з’являтися як новинки, так і перевірена часом класика.
Прослідкувати цю тенденцію можна на трьох чи не найбільш відомих літературних преміях. Серед них – Гонкурівська (Prix Goncourt, Франція), Букерівська (The Man Booker Prize, Британія) та Пулітцерівська премія за художню книгу (Pulitzer Prize for Fiction, США).
За статистикою, з усіх книжок, які отримали одну з перелічених премій (256 творів), українською перекладено 55 творів (21%). 7 творів перекладено ще за Радянської України, 13 – з 1991 по 2014 рік і 35 – після Революції Гідності, з 2015 року.
Із 2015 року українською було перекладено кожний відзначений Букерівською премією літературний твір, починаючи лауреатом 2011 року. Так до України потрапили «Світила» Елеонор Каттон, «Коротка історія семи вбивств» Марлона Джеймса, «Лінкольн в бордо» Джорджа Сондерса тощо.
Активний інтерес до Букерівської премії невипадковий, адже вона поступово набуває не меншої престижности, ніж Нобелівська. Серед її переможців такі знакові автори як Майкл Ондатже (“Англійський пацієнт”) , Ієн Мак’юен (“Амстердам”, “Спокута”) та Марґарет Етвуд (“Сліпий убивця”). І хоча існує вона ще з 1969, українські видавці звернули на неї увагу лише у 2007 році, завдяки Рудші та його «Опівнічним дітям». Тішить і те, що перекладаються «літні» лауреати, як «Список Шиндлера» Томаса Кініллі.
Лауреати 2019 року
Позитивні тенденції торкнулися й Пулітцерівської премії. Про винятковість цієї нагороди свідчить хоча б те, що її лауреатами є “Звіяні вітром” Марґарет Мітчелл, “Убити пересмішника” Гарпер Лі та «Старий і море» Ернеста Гемінґвея. Лише у 2016 було перекладено аж шість лауреатів. Серед них «Щиголь» Донни Тартт та «Все те незриме світло» Ентоні Дорра. Переклали й «Епохи невинності» Едіт Вортон, яка отримала свою нагороду ще у 1921 році.
Відзнака Пулітцера
Лауреати Гонкурівської премії, якою може бути нагороджений лише франкомовний письменник, досі залишаються найменш перекладеними. Останній переклад – «Жуль» Дідьє Ван Ковеларта («Видавництво Анетти Антоненко»).
Досі українською не перекладено 70% Букерівських, 77% Пулітцерівських та 84% Гонкурівських лауреатів.
Висновки
Bittersweet. Такий смак українського перекладу. Смак величезного простору для творчости, безмежних можливостей, втрачених шансів і болісних помилок. Bitter, бо це смак необхідних змін, на які чекаємо. Sweet, бо вони поступово відбуваються. Ми здійснюємо імпорт ідей. І, хай там як, маємо ту саму інтелектуальну відвагу. Треба лише продовжувати її тренувати.
Аріна Кравченко
Читайте також: