Часом література потрібна для того, щоб знайти у ній притулок від рутини, думки, які резонують, і живих та зрозумілих персонажів. Усе це дає нам новий роман Софії Андрухович (так, оця 827-сторінкова “махіна” нестандартного формату з красивою обкладинкою і аж двома закладками від “ВСЛ”) “Амадока”. Він написаний у трьох жанрах, має камерне, але пульсуюче від реальности, розмаїття героїв і претендує на звання великого українського роману, про який говоритимуть ще довго. Розповідаємо, кому й навіщо читати цю книжку та як під час читання вам допоможуть статті Пусто.
СЮЖЕТ
У книзі три часові виміри. Сучасність із архівними працівницями, пластичними хірургами і бійцями зі Сходу, минуле Другої світової війни на Тернопільщині із Голокостом, СС “Галичина” та радянськими партизанами, а також минуле розстріляного відродження, неокласиків і старших за них культурних колег: українського філософа Григорія Сковороди, єврейського праведника Баал Шем Това та скульптора Іона Георгія Пінзеля. Відповідно до цього книгу можна ділити на три жанри.
Перший – трилер із елементами саспенсу, який розповідає про бійця зі Сходу України, понівеченого до невпізнаваности та позбавленого пам’яти, та його жінку, яка прагне її повернути. Тільки ми не впевнені в її тверезому мисленні та правдивому сприйнятті реальности.
Другий – історичний роман про бабу Уляну з Бучача, жінку, яка “володіла остаточним і точним знанням про світ (і це знання не породжувало радости)”. У дитинстві вона, українка, і єврей пізнали любов, таку ж заборонену, як у “Богові дрібниць” Арундаті Рой, шукали найбільше озеро в Європі Амадоку, яке, як описував Геродот, лежало між Галичиною і Поділлям, і спостерігала, як люди, колись близькі, нищать одне одного в ході війни.
Третій – роман-есей, оповідь про Віктора Петрова, автора “Дівчини з ведмедиком”, подвійного агента радянської і німецької розвідки, коханця Софії Зерової; про Миколу Зерова, про Максима Рильського, про тих, хто їх оточував тоді та мав якийсь вплив на формування української культури загалом.
Усі ці частини об’єднує прагнення зрозуміти, що таке пам’ять. Особиста та історична. Чи може вона бути остаточною, зрозумілою, цілісною? Що важливо пам’ятати: чи мучили ми мурах у дитинстві своїми дослідницькими іграми? по який бік барикад стояли наші бабусі й дідусі? чи був Григорій Сковорода гомосексуалом?
НАВІЩО ЦЕ ЧИТАТИ?
Причина один – емоційна. Роман зачіпає. За спершу страшні 827 сторінок ми повністю поринаємо у світ книги. Гуляємо дачним районом Ближніх Садів, де живуть сучасні герої, відчуваємо холод галицьких лісів 1940-х років і напругу в хатах, де переховують євреїв, партизанів, ОУНівців. Нам боляче разом з Уляною, страшно з її сестрою Нусею, ми тривожимося за майбутнє Романи і Богдана. Це та книжка, яку відкладаєш вбік, щоб написати друзям, аби читали їй щонайшвидше, аби було з ким поділитися всім спектром вражень, аби легше було пережити прочитане. Бо герої такі живі, що неможливо їм не співпереживати.
Причина два – культурно-ціннісна. Це роман, який викликав резонанс у сучасному літературному просторі. Чи не вперше ми зустрічаємо таке розмаїте поєднання жанрів, так глибоко читаємо про співжиття євреїв і українців, бачимо, що ми не білі й пухнасті жертви війн і роздирань, але й аб’юзери. Уперше читаємо в такому контексті біографічні історії з життя українських культурних діячів, про яких у школі говорять мало. І між цим усім стерті межі добра й зла: ми вже не знаємо, чи погано вбивати, чи добре рятувати, чи нашкодить комусь брехня, чи зарадить комусь правда. І чи є взагалі таке об’єктивне поняття “правда”.
Роман висуває питання пам’яти й цілісности. Авторка ніби натякає, що ми складаємося з історій наших прабабусь і прадідусів, нашої місцевости, культурних діячів нашого народу, його основних мистецьких і філософських здобутків. Що нам не просто варто прочитати цю книжку, що саме в таких трьох вимірах потрібно сприймати життя. А в контексті сучасних проблем із культурою в країні (закриття Довженко центру, звільнення Ройтбурда з посади керівника Одеського художнього музею тощо) це важливо.
КОМУ ЧИТАТИ?
Усім, хто любить “Піаніста” Поланскі, “Книжкову крадійку” Зусака, “Список Шиндлера” і Кеннелі, і Спілберга та інші твори про Другу світову й Голокост. Бо це невичерпана тема, тим паче, в контексті українського минулого. Усім, хто цікавиться біографіями Пінзеля, Сковороди, Домонтовича, неокласиків загалом. У книзі їхні історії розкриті фрагментарно, тож у пригоді вам стануть наші матеріали і гугл. Усім, хто хоче побачити подібність і різницю між Заходом і Сходом України, кількість шрамів і роздробленість нашого минулого. Усім, хто хоче дізнатися про любов: дорослу, дитячу, політичну, справжню й вигадану. Усім, хто хоче прочитати хороший роман. І хоча можна посперечатися щодо вправности авторки в переплетенні перших двох частин із останньою, в її повноті й доречності, читати книгу варто. І ділитися нею з іншими, як це зараз робимо ми.
Comments