Я би хотіла, щоб світ не зникав. Я не хочу вмирати, хочу жити й робити будь-що. Попри смуток і жахіття, я люблю наш світ і хочу, щоби всі жили.
Кидаємо виклик усім, хто любить докопуватися до причини будь-якого вчинку. Спробуйте пояснити, в чому сенс дружби, любові, родини, 17-річній дівчинці, яка дізнається, що над світом нависла загроза ядерної війни і бомба може знищити людство. Решта умов челенджу у фільмі британської режисерки Саллі Поттер “Джинджер та Роза”.
This slideshow requires JavaScript.
Рік: 2012
Жанр: драма
Акторський склад: Ель Фаннінг, Еліс Енглерт, Христина Гендрікс, Алессандро Ніволо
Про що?
Лондон, 1962 рік. Сексуальна революція ще не відбулася, сімейні цінності потрохи трансформувалися, а The Beatles грають у невідомих барах. Якщо нове суспільство народилось у 1945, то в 1962-му році воно переступило межу юнацтва, коли від надлишку почуттів можна вибухнути.
“Коли ми народились, чиємусь світові прийшов кінець”. 6 серпня 1945, у день атаки США на Хіросіму, в лондонській лікарні одночасно народилися дві дівчинки – Джинджер та Роза. Про їхню дружбу в час, коли підлітки пізнають любов і зраду, мир і війну, волю й обмеженість, і розповідає фільм.
This slideshow requires JavaScript.
Поттер, щоб показати хвилювання в суспільстві сповна, збирає перед об’єктивом зламаних особистостей: Роланда – викладача, який за свої революційні погляди потрапив до в’язниці, Наталі, котра пожертвувала улюбленою справою заради родини, Аннушку, покинуту чоловіком, з дитиною на руках, Розу, яка відчайдушно шукає любові, й Джинджер із паралітичним страхом майбутнього. Вони, незахищені перед Карибською кризою, не знають, чого очікувати від завтрашнього дня. Дорослі ведуть себе по-дитячому, а діти перебирають на себе їхні проблеми. Атмосферу хаосу й страху, Саллі Поттер майстерно передає кольоровою гамою, композицією і звуковим супроводом.
This slideshow requires JavaScript.
Звідки взялась ідея?
Цей фільм відрізняється від інших із доробку Поттер. У ньому вона ближча до масового глядача тематикою, акторським складом та сюжетом, але в жодному разі не заграє з публікою: ніякого мейнстріму чи оголених тіл. Просто деякі речі настільки важливо висвітлювати, що доводиться поступатися “арт-хаусним” принципам і говорити доступно.
Як і для інших стрічок, Саллі черпала натхнення з власного досвіду. У підлітковому віці вона ходила на демонстрації, була пацифісткою і крутилася в богемних колах “лівих” академістів-вигнанців. Тим не менш, режисерка вперто наголошує на вигаданості стрічки.
“Якщо ви хочете зняти інтимний фільм про величні й незначні події вашого життя, то дотримуйтесь правдоподібності й автентичності. Але не забувайте, що кінематограф – це все одно вигадка. Інакше вийде документальна стрічка з домашнього архіву. Копирсайтесь у власних спогадах і досвіді друзів, а найголовніше – у своїй уяві, щоб спроектувати можливий розвиток подій”.
Тому “Джинджер та Роза” – не переказ подій 60-х, а переосмислення їх крізь зібрані образи скалічених ними людей.
This slideshow requires JavaScript.
Режисерка, відома своїм музичним стилем, і тут дотримується традицій. Вона імітує присутність глядача через відмову від закадрової музики, яка з’являється лише кілька разів. Глядач Саллі ігнорує формалізм і відчиняє двері в реальний світ, у якому Нат грає на акордеоні, а Джинджер слухає платівки чи замовляє музику в автоматі.
Поттер у фільмах акцентує увагу на самоідентифікації особистості. Для неї це дещо більше, ніж прикріплений ярлик або соціальна роль. Так, батько Джинджер створив собі образ пригнобленого, вигнаного революціонера-інтелігента, а матір – пригніченої жертви невдалого шлюбу. І страждає від цього їхня донька.
Режисерка в своїй роботі прагне метафізичного й відображає те, що неможливо побачити – задушливу тривогу перед невідомим. Наприклад, сцена, коли Джинджер, слухаючи звернення Кеннеді до народу, лягає з розпростертими руками на землю й захоплює пальцями ґрунт. Дівчинка намагається у такий спосіб вберегти те, що їй дороге, але все здається марним.
Гра Ель Фаннінг приголомшлива. Акторці вдалося відчути персонажку й передати її відчуття глядачам. Неможливо без хвилювання дивитися, як її героїня плаче, стикаючись із несправедливістю, але їй не вдається проговорити свої почуття, бо дівчинка просто “вибухне”.
Якщо ви не налаштовані на поетичну хвилю, втомилися слухати про гендерну неоднозначність, танго вам не до душі, але все одно бажаєте познайомитися із творчістю Саллі Поттер, то почніть з “Джинджер і Роза”. Тут її неординарність та кіномова збережені, але більше підлаштовані для невимушеного вечірнього перегляду. Особливо радимо звернутися до стрічки в підлітковому віці, коли здається, що ніхто вас ніколи не зрозуміє і все позбавлене сенсу. Адже, попри нескінченний відчай, яким просякнутий фільм, Саллі Поттер залишає в кінці спалах надії на краще майбутнє, де є місце спокуті й прощенню, де ми всі зможемо жити.
Писарева Ксенія
Comments