Docudays UA 2021 добігає кінця, тому поспішаємо радити стрічки для перегляду останніми фестивальними днями. У нашій добірці — українське та іноземне, коротко- та повнометражне, зняте на професійну техніку та плівкову аматорську камеру, про особисте та соціальне, сповнене любови та болю кіно. Словом — дуже різне, і водночас — поєднане одними гуманістично-мистецькими наративами. Обирайте собі до смаку та досліджуйте.
1. «Час життя об’єкта в кадрі» (2012)
Режисер: Олександр Балагура
Тривалість: 116 хв
За словами авторів картини — це «Фільм про незнятий фільм. Фільм, який не було знято. Про який думається». Власне, так і варто сприймати усе, що відбувається у кадрі. Як синтез ідеї та спроби її втілення, метафори та її матеріалізованого образу, схопленого моменту та історії, що продовжила розгортатися за стоп-кадром. Сюжет картини — це вразливий, самовідтворюваний та водночас самознищувальний колаж із роздумів, спогадів, вигадок. Він упорядкований за власною логікою, народженою із порівняння, асоціації, абстрактного мислення. Розуміємо, що класична структура у ньому відсутня.
Водночас можна виділити більш-менш стійкий каркас: автори-герої ведуть нас лабіринтом із великих фотографій. На них: голі чоловіки та жінки; дівчата, що сплять під ятками на одеському ринку та портрети радянських генсеків на київських площах; мертві собаки у снігу та тремтливі птахи у небі. Зупиняючись біля кожної, оповідачі оживлюють те, що на ній зображено, через історії. Утім, не варто сприймати це як буквальну сюжетну лінію — радше як спинномозковий канал, від якого відходить безліч нервових закінчень — саме на них потрібно робити акцент. На перший погляд, ці відгалуження між собою не пов’язані. Та не забуваймо, як насправді працює нервова система.
Розповідаючи історії, автори звертаються до фото- та кіномистецтва. Вони поєднують ці два жанри, намагаючись дослідити, розкрити (передовсім — для себе самих) потенціал кожного, як окремо, так і у взаємодії. Концептуально картина — складна і гармонійна, візуально — надзвичайно естетична. Попри різноманіття мистецьких форм, що її конструює, вона сприймається цілісно, як єдиний організм — динамічний, проте не тривожний; акварельно-повітряний, проте виразний; близький, майже тактильний, і водночас — невловимий для цілковитого чуттєвого осягнення та, тим більше, інтелектуального розуміння.
Стрічка пронизана рефлексією щодо різних аспектів людського життя — мистецьких та побутових. Герої міркують про актуальність творів Данте та істинну сутність поняття «метафора»; обговорюють, як і чому мистецтво мусить «зачіпати за живе»; згадують про Тоніно Гуерру, Жана-Люка Годара та Алена Рене. Згадують про молоду безпритульну дівчину, що замерзла до смерті неподалік одеського Привозу. Саме її фотографія — один із центральних сюжетних компонентів картини. «Час життя об’єкта в кадрі» — кіно про різне. З одного боку, дуже просто — про кадр та об’єкт. Водночас — про глибоке, багатошарове та неосяжне, що завше розгортається поза ними.
2. «Земля Івана» (2020)
Режисер: Андрій Лисецький
Тривалість: 85 хв
Головний герой картини — Іван Приходько. Він український народний художник, творець автентичного наївного мистецтва: малюнків, предметів побуту, іграшок. Режисер розпочинає наше знайомство із персонажем майже безмовно, проте дуже естетично, поетично та промовисто — зображуючи його домашнє середовище, господарювання, процеси роботи та відпочинку, проведення традиційних ритуалів для підтримання зв’язку людини із природою. Андрій Лисецький — не лише режисер, а й оператор, тому картині притаманний абсолютний резонанс між наративом та його візуальною репрезентацію.
З часом Іван починає говорити. Його монологи — фрагментарні, лаконічні, проте змістовні та вичерпні. Чоловік уривками розповідає про те, як підбирає кольори та вигадує форми, як із порухом його пензля одні фігури органічно породжують інші. Розповідає про те, чому зображує своїх фантазійних звірів саме такими, занурює нас у власний символізм. Потому — співає народні пісні. Каже, що істоти на полотнах насичуються тим співом, і взагалі — писати потрібно так, аби картини твої тебе слухали.
Моє мистецтво — протест проти нищення української культури
Отже, картина — це занурення до інтимного, виплеканого матеріально-психологічного мікрокосму художника. Він не обмежується його фізичною домівкою — розписаною сільською хатою. Іван повсюдно носить його за собою, мовби равлик свій міцний панцир: у поле, на місцевий ярмарок, до модних київських галерей. Це і є земля Івана, адже все, до чого той прикладається — пензлем, інструментами для обробки дерева, самими руками — просякає його енергією.
Стрічка позбавлена як такого конфліктного елементу. Вона радше нагадує кінематографічну медитацію, психологічну терапію світлом, кольором, звуком та словом. Водночас автор ненав'язливо порушує низку важливих питань: місця народного художника в сучасному українському артпросторі, актуальности наївного мистецтва, авторської та суспільної інтерпретації художнього витвору, гармонії людини з навколишнім світом та самою собою.
3. «Плівки Ґреґа» (1981)
Режисер: домашнє відео
Тривалість: 14 хв 47 с
Ґреґ, або ж Григорій Порицький — одна із найвідоміших постатей львівського руху гіпі. Окрім цього, він був членом Республіки Святого Саду — молодіжного угрупування, що влаштовувало зібрання у самому центрі міста, в саду Монастиря кармелітів босих. Ця картина — позбавлена сюжету, проте сповнена теплоти спроба задокументувати епізоди з життя Ґреґа і його друзів: свого часу на «Фабриці» чимось подібним займався Енді Воргол. Стрічка складається із хаотичної нарізки аматорських відеороликів, що зображують дружні посиденьки, вечірки, ваблення маленьких дітей та сімейні прогулянки. Перед нами мозаїчно, самими уривками складається побутовий портрет «застійної» доби. Утім, із незвичного, локального, контркультурного ракурсу.
Важливу естетично-концептуальну роль тут відіграє сама плівка. Очевидно, що на момент проявлення вона була простроченою — це знайшло вираження у своєрідних візуальних (д)ефектах. Кольори мають вигляд надмірно насичених, майже кислотних, а їхні поєднання — неприродніми, синтетичними. Почасти весь кадр засліплюють раптові спалахи барвистого світла — ожилі вогненні язики. Ми ніби споглядаємо дійсність крізь уявну психоделічну лінзу, яку по-дружньому запропонували нам герої картини.
Специфіка плівки вселяє у зображення відчутну динаміку — сам простір тремтить і мерехтить, немовби його найменші частинки танцюють із друзями Ґреґа під The Rolling Stones. Так життєва історія зливається зі своїм візуальним вираження. Ми ж потрапляємо до цієї просторово-часової капсули та відчуваємо моментальний і глибокий резонанс. Видається, що у цій дійсності не існує авторитарної радянської системи. А, можливо, перша виникла якраз завдяки другій — як романтично-волелюбна форма ненасильницького спротиву.
4. «Речі, на які ми не наважуємося» (2020)
Режисер: Бруно Сантмарія Расо
Тривалість: 75 хв
Головний герой стрічки — Артуро, молодий парубок, що мешкає у сільській місцевості на західному узбережжі Мексики. Він найстарший син у родині, а тому, за звичаєм, мусить дбати про господарство та допомагати батькам у догляді за молодшими братами та сестрами. Окрім цього, хлопець проводить багато часу із сусідськими дітьми: вигадує для них розваги, організовує насичене, небанальне дозвілля, допомагає збиратися на шкільні свята. Така поведінка є традиційною для цієї місцевости, передовсім через розвинену культуру близького сусідства та общинности.
На цьому «нормативність» головного героя себе вичерпує. У вільний час він усамітнюється, переодягаючись у квітчасті сукні та наносячи макіяж, і мріє здійснити трансгендерний перехід. Цей «нетрадиційний» аспект життєпису хлопця відомий лише йому та Бруно — режисерові картини. Відтепер і нам. Також Артуро прагне зробити камінг-аут перед батьками. Це стає відправною точкою для сюжетного та конфліктного розвитку стрічки. Історія, що розгортається у кадрі, — це складний, сповнений незримих психоемоційних бар’єрів шлях до реалізації героєвого бажання.
Фактично, сюжет картини складається із двох, щільно переплетених ліній. Одна із них поміщає героя до специфічного соціального простору. Він приймає Артуро (як і будь-кого) лише тоді, коли той відповідає його консервативним стандартам та усталеним уявленням про «правильне». Інша ж бережно витягує із цього простору, і ми стикаємося з пристрастями, страхами та ваганнями героя так близько, так відчуттєво фізично, ніби споглядаємо власне відображення у дзеркалі. «Речі, на які ми не наважуємося» (невинний спойлер: Артуро таки наважився) — це історія про сміливість бути собою та прийняти чужий вибір. Особливо в умовах, коли здається, що на твоєму боці немає нікого.
5. «Револікус» (2020)
Режисер: Віктор Орозко Рамірес
Тривалість: 12 хв
Автор картини мігрує з Мексики до Німеччини та оселяється у старезному, понівеченому часом будинку — той потребує термінового ремонту. Із камерою в руках режисер досліджує своє нове місце проживання, звертаючись до виміру власних асоціацій, алегоричних порівнянь та тривожних марень. Будинок має невеликі розміри. Проте світ, що наповнює його, — це жива матерія, що породжує рух, звук та страх, — і вона видається неосяжною. Підлога та стеля, шпалери та кахлі, вікна та двері, нечисленні деталі інтер’єру — все це перебуває у безперервній фізичній інтеракції, котра поступово інтенсифікується, набирає божевільного темпу. Дивовижно: як цей дім із його крихкими стінами уміщує в собі стільки життя?
Простір, у який ми занурюємося — сюрреалістичний, тривожний, моторошний. Елементи його — такі ж, проте не за своєю суттю (адже це звичайні предмети інтер’єру), а через те, як їх відчув, проінтерпретував та зобразив режисер. Важливою тут є гра побутових текстур. Завдяки пришвидшеній зйомці, різким склейкам та рваному монтажу вона вводить у тривожний гіпноз. Для досягнення цього ж ефекту автор звертається до анімації в стилі страхітливих (не)дитячих оповідок. Кадри у стрічці змінюються нарочито динамічно — ми ніби споглядаємо процес прискореного розпаду середовища, що нас оточує. Той обмежується стінами будинку лише фізично — емоційно ж ми екстраполюємо його на увесь зовнішній світ.
Авдіальна складова картини — закадровий авторський монолог. Він скидається на структурно хаотичний, тезовий потік свідомости щодо тем, які хвилюють режисера. Потік осмислений, попередньо відрефлексований, який роз’яснив мовець для себе самого. Він озвучує роздуми про міграцію, адаптацію, економічні та суспільно-політичні питання. А також — про цей будинок. Почасти складно намацати логічний зв’язок між зображенням у кадрі та його голосовим супроводом. Можемо покладатися лише на силу асоціативного мислення.
Усі 12 хвилин стрічки нагадують нескінченний тривожний сон або лагідний сеанс шокової терапії. Ефекту досягнуто завдяки усвідомленню фізичної реальности усіх предметних деталей, що режисер зображує в кадрі. Виникає відчуття безпосереднього занурення до монструозного акту самодеструкції світу, в процесі якої останні його елементи демонструють свій життєвий потенціал повною мірою. На 13-ій хвилині ми прокидаємося. Титри.