Стосунки між батьками та їхніми дорослими дітьми — складне та дуже індивідуальне явище. Почасти це обмін ролями у межах спектаклю під назвою «родинне життя»: діти заповзято (або не надто) беруть на себе обов’язки опікунів, а батьки ж мимоволі опиняються серед тих, за ким потрібно наглядати. Ця зміна позицій — багаторівнева, карколомна та болюча. Такою ж її зобразив у стрічці «Батько» режисер Флоріан Зеллер (нині на великих екранах). За головну роль у картині Ентоні Гопкінс отримав свій перший за тривалий час «Оскар» — вважатимемо це вагомим аргументом на користь її перегляду. А про те, як дивитися, розповідаємо у матеріалі.
Рік: 2021
Жанр: драма
Виробництво: Великобританія, Франція
У головних ролях: Ентоні Гопкінс, Олівія Колман, Імоджен Путс, Руфус Сьюелл, Олівія Вільямс, Марк Ґеттіс
ІСТОРІЯ
Головні герої картини — Ентоні, самостійний і волелюбний чоловік поважного віку, та його доросла донька Енн — турботлива і терпляча, проте із владним характером (часом аж занадто). Жінка бачиться з батьком щодня, адже переконана, що той потребує безперервного догляду. З часом прояви її піклування стають настільки інтенсивними та експансивними, що Ентоні починає сумніватися у власних притомності і дієздатності, а також у реальності, котра його щоденно оточує.
Сюжет картини має складну структуру. Вона подібна до закрученої спіралі, адже насичена регулярними реверсіями, повторами та алюзіями. Окрім цього, кожен новий умовний «завиток» наближає нас до кульмінації та розв’язки. Перші кілька епізодів ми перебуваємо «третьої сторони», такого собі нейтрального, зовнішнього спостерігача. До цієї ж позиції повертаємося наприкінці, із розв’язкою. Увесь інший час, тобто упродовж розвитку дії, ми балансуємо між двома умовними вимірами — об’єктивною реальністю та свідомістю Ентоні. Умовними, адже з плином історії стає усе складніше їх розмежувати та втримувати рівновагу в одній позиції. Дійсність довкола героя зливається із його сприйняттям у хворобливу, сюрреалістичну просторово-часову субстанцію, а ми опиняємося замкненими у клітці його світобачення.
Що ж відбувається із розвитком дії? У цьому сенсі «Батька» можна назвати абсолютно побутовим кіно, адже ми буквально споглядаємо повсякденну рутину головних героїв. Вона виразно проблематизується завдяки деформованій, двовимірній призмі, крізь котру нам пропонують за нею спостерігати. Будні Ентоні та його доньки перетворюються на заплутаний гострий сюжет, сімейну драму із елементами ледве не психологічного трилеру. Ефект «гостроти» досягається не завдяки самій сутності подій, котрі складають історію стрічки, а через деструктивні метаморфози, які невмолимо відбуваються у світосприйнятті головного героя. Споглядаючи дійсність із його позиції, ми почуваємося замкненими у якомусь ментальному лабіринті та з кожною невдалою спробою вибратися це почуття зростає.
Заковика історії полягає у тому, що, слідуючи за мисленнєвими процесами Ентоні, ми до останнього не розуміємо, чи насправді він має зумовлені віком психічні відхилення. Особливості його світосприйняття ніколи не постають перед нами у своїй істинній сутності, а тому можуть виявитися чим завгодно — від реальної деменції до наслідків регулярного параноїдального навіювання невротичної доньки. Режисер позбавляє нас можливості поглянути на історію під кутом зору абсолютно об’єктивного всезнавця-творця: ми ніколи не дізнаємося, як вона розгорталася насправді. Кожна із доступних для нас позицій має власні обмеження: відсторонений спостерігач сприймає сюжет фрагментарно і вибірково, а занурення до свідомості Ентоні сповиває історію виявами суб’єктивності головного героя — його страхами та бажаннями, потягом та спротивом. Разом ці обмеження створюють наратив, котрий ліпше сприймати цілісно, крізь призму чуттєвого та емоційного, а не намагатися раціонально розкласти на окремі формації та логічні зв’язки.
«Батько» — стрічка надзвичайно камерна. Пояснити це можна тим, що в основі сюжету лежить однойменна п’єса авторства самого Зеллера. Відтак, історія передбачає максимальну єдність часу, місця та дії — один із базових принципів класицистичної драматургії. Події розгортаються упродовж нетривалого періоду, переважно в одному приміщенні — затишній лондонській квартирі. Кількість персонажів також зведена до такого собі необхідного мінімуму. Разом із тим, у свідомості головного героя час то сплющується, то розтягується, а фізичний простір хаотично множиться: одні локації перетікають в інші, немовби у тривожному сні, що ніяк не може завершитися. Затиснена поміж чотирьох квартирних стін, драматична сімейна історія не знаходить виходу назовні, тому сповнює собою увесь простір, поневолюючи у своїй цупкій матерії усіх персонажів.
Рух по сюжетній спіралі «вгору» водночас є рухом «униз»: ми стаємо свідками того, як Ентоні — уже літній, проте самостійний та заповзятий чоловік — поступово «регресує». Він перетворюється (принаймні у власному сприйнятті) на беззахисну дитину, що потребує уваги матері, та почувається покинутим і розгубленим. Потому ж на фізичному рівні асоціює себе із деревом, котре утратило все своє листя — це вже зовсім інша ланка розвитку. Споглядати цю регресію буквально боляче: ми нібито спотикаємося об кожен новий етап, здираючи в кров коліна об цю невідшліфовану, необтесану, жорстку дійсність.
ЕСТЕТИКА
У «Батькові» концептуальний примат належить сюжетові. Естетична складова знаходиться, радше, у його підпорядкуванні, виконує підсилювальну декоративну функцію. Провідною тут є виразна естетизація простору. Квартирні інтер’єри продумані до найдрібніших деталей, бо завдяки різноманітним предметним елементам та їхньому розташуванню в кадрі ми можемо дізнатися більше про звички та уподобання героїв. Важливою також є специфіка кольорової гами. Помешкання Ентоні, його особистий фізичний мікрокосм — візуально спокійний і теплий, залитий сонцем, сповнений пастельно-бежевих відтінків. Ми розуміємо, що синтез цих якостей формує та репрезентує безпечну, комфортну зону головного героя. Усі інші простори — квартира Енн, приватна клініка, будинок для літніх людей — затишні, проте виконані у холодній палітрі де домінує білий та блакитний. Вони комфортні для ока глядача, але психологічно чужі для головного героя. Завдяки цим візуальним контрастам режисер додатково розмежовує простір, підкреслюючи наявну концептуальну різницю між локаціями.
У контексті естетизації простору важливими є не лише кольори, а й геометрія. Передовсім вона виявляє себе у поєднаннях ліній та форм у квартирі Енн: звичні елементи помешкання набувають рис лабіринту, стають суворішими та обездушеними, позбуваються затишної м’якості. Таким чином, простір, у котрий вписані головні герої, починає виконувати свого роду розмежувальну та дисциплінарну функції. Він немовби конструює бар’єри, за межі котрих жоден із персонажів не здатен вийти, у першу чергу — психологічно. Разом із тим, естетична геометрія дає змогу структурувати простір, зробити його зрозумілішим для глядачів, адже у свідомості Ентоні з часом фізичне оточення набирає пластичності, деформується та плутається.
Автором авдіального супроводу картини став Людовіко Ейнауді. Його інструментальна неокласика — характерно урочиста і невротична водночас. Лунаючи вже у першій сцені, вона налаштовує нас на передчуття чогось тривожного або навіть драматичного. Загалом стрічка насичена звуком: або гармонійним музичним супроводом, або живими, динамічними діалогами. Завдяки тому, що, як ми уже з’ясували, сюжетна дія сконцентрована в обмеженому просторі, авдіальна складова виявляє себе по-особливому інтенсивно та гостро, резонуючи із психологічним станом героїв та, моментами, буквально спираючи подих.
«Батько» — це емоційно напружена та змістовно складна історія. Вона — про біль, що мимоволі приносять один одному найближчі родичі; про складність пошуку тієї самої золотої середини, котра робить стосунки комфортними та гармонійними; про трагедію незворотного забуття, що відчужує від людини її сутність. Це історія без винних. Усі тут – жертви неминучих зовнішніх обставин, та водночас — жертви власного непростого характеру. Це історія про проблеми, які ніколи не будуть остаточно розв’язаними. «Хто тоді я…?» — розпачливо вигукує батько в одній зі сцен, і спрямовує це екзистенційне питання, здається, у самісіньку вічність.