“Розумієш? – Мартін різко впивається зубами в руку Стівена, залишаючи глибокий кривавий слід. – Це метафора”. Останню стрічку Йоргоса Лантімоса можна описати приблизно так. Вона підходить впритул, дихає важким повітрям біля вух, стискає тіло крижаними лапами, дряпає, кусає, грається з нашими нервами. Все це під мелодію Шуберта. Сьогодні про один із найконтроверсійніших і найестетичніших напів-горор напів-драма фільмів минулого року – “Вбивство священного оленя”.
This slideshow requires JavaScript.
Рік: 2017
Жанр: трохи драма, трохи триллер, трохи горрор, Ніколь Кідман каже, що це комедія
Акторський склад: Колін Фаррел, Ніколь Кідман, Баррі Кеоган, Реффі Кессіді, Санні Сулджик, Алісія Сільверстоун
Про що?
Розплата, жертва, відповідальність. Стівен та Анна – ідеальне подружжя. У них є великий красивий особняк, двійко розумних дітей та успішні кар’єри в медицині. Вдень вони лікують пацієнтів і спілкуються із сином та донькою, а вночі Анна задовільняє сомнофілійні бажання чоловіка. Однак, здається, що ця ідилія настільки крихка, що може розбитися від одного доторку. І таким доторком є підліток Мартін. Лантімос ставить своїх героїв перед вибором – зрадити свій індивідуалізм заради колективного добробуту чи принести в жертву когось іншого?
“Вбивство священного оленя” – це театр абсурду на кіноекрані. Герої розмовляють монотонно у найбільш напружених ситуаціях, як і в п’єсах Ежена Йонеско. Їхні голоси беземоційні, тому розмови про смерть лунають так само, як про лимонний кекс. Це додає стрічці такої холодної лячності, наче хтось торкається вашої спини крижаною вологою рукою.
Звідки така ідея?
Йорґос Лантімос – режисер естетики. Голос, музика, кадр, світло й кольорокорекція – все це у його стрічках виконано та переплетено одне з одним настільки органічно, що створює особливу атмосферу. У “Вбивстві священного оленя” автор ще з перших кадрів показує – готуйтеся до чогось неординарного. Лунає “Страждальна Мати” Шуберта – католицький гімн. На екрані – пульсуючий серцевий м’яз на операційному столі.
Сценарій до фільму Йорґос писав разом із Ефтимісом Філліпоу, з котрим він вже працював над “Лобстером”. Режисерові хотілося показати ту незвичну й дещо абсурдну ситуацію, коли самодостатнім чоловіком, наче лялькою, грається підліток. Водночас герой Мартіна не мав поводитися як типовий антагоніст і, як зазначає Лантімос, актор Баррі Кеоган чудово з цим впорався. Його Мартін вийшов частково незграбним, юним і наївним, що в поєднанні з маніпулятивністю, диким поглядом та монотонною мовою зіграло необхідний ефект – підліток здається моторошним, злим, навіть демонічним й від цього небезпечним. У процесі написання сценарію Йорґос та Ефтиміс помітили багато асоціацій з грецькою трагедією Евріпіда “Іфігенія в Авліді”, звідки взяли лейтмотив сюжету – жертву й назву. За міфом цар Агамемнон мав пожертвувати своєю донькою Іфігенією, однак в останній момент богиня Артеміда змилувалася і підсунула під ніж жреця оленя, врятувавши дівчину. Окрім грецької трагедії, сценариста й режисера надихнуло бажання дослідити людську природу та психологію. Під час роботи вони часто сиділи й розмовляли про психологічні переживання та поведінку людини в тих чи тих ситуаціях.
“Вбивство священного оленя” не претендує на реалізм. Режисер вважає, що він взагалі недосяжний. Його стрічка абсурдна, хаотична, сміхотворна й водночас лячна, грізна, неприємна. “Мені подобається переплітати елементи різних жанрів. Втім, я не впевнений, що зміг би зробити одножанровий фільм” – каже Йоргос Лантімос. Тому режисер поєднує у “Вбивстві…” непоєднуване. Він будує міст між фарсом і моторошним горором; між грецькою трагедією і лікарнею в Цинциннаті; між “реальністю” та гротескними подіями. Лантімос не проводить чітких ліній і не ставить закритих запитань. Так само, як і не відповідає на них однозначними “так” або “ні”. Він залишає глядачеві простір для думок і радше каже, що не слід сприймати кінореальність так “реально”. Вона просто є, та іноді може бути химерною.
За атмосферою стрічка нагадує роботи Міхаеля Ханоке чи Стенлі Кубрика. Перш за все тим, яку роль відіграє музика. Моторошна, скрипуча, скрегочуча. Вона стискає нутро зсередини й не дає спокійно видихнути до фіналу, перебирає холодними пальцями нервові закінчення й вкриває сиротами. Аудіо-ефекти в поєднанні з візуальним рядом і холодною палітрою створюють атмосферу параної та напруги. Стіни, з яких наче випромінюється внутрішнє світло, кадри довгих коридорів, надмірний спокій головних героїв – все це викликає мимовільні асоціації з Кубриківським “Сяйвом”. Лячності фільмові додає рухлива камера. Ефект “присутності” створюють високі та низькі кути, “переслідування” персонажів. Режисер хотів, аби камера перетворилася в окремого героя й передала своєрідний ефект вуайєризму.
“Вбивство священного оленя” – це ритуал, випробування для головного героя і дивна насолода для глядача. Бо попри всю параноїдально-скрипучу атмосферу, Лантімос вміє зачепити й поставити запитання, на котрі хочеться шукати відповіді. І його стрічки ще довго дихають у спину після перегляду.
Йорґос Лантімос про вічні теми
“Жертва, відповідальність, розплата. Подібні теми були досліджені з найдавніших часів, і створення такої асоціації на щось старе у сучасному фільмі змусило нас зрозуміти, що відповідей на ці запитання насправді не дали навіть багато років тому. Вони все ще хвилюють нас, однак ми схильні думати, що менше зіштовхуємося з ними в реальному житті. Тому їхня наявність у сучасному середовищі викликає у нас шок.”
Кулик Тетяна
Читайте також:
Comments