Вам теж так спекотно, що мозок відмовляється сприймати філософські задуми Берґмана, чути закадровий голос у стрічках Кубрика та бачити символізм персонажів Аронофскі? Пропонуємо трошки розслабитись та в перерві між плануванням літніх мандрівок, вибором готелів та складанням списків “must-visit”, подивитись фільми, які надихають на подорожі.
Тепер я йду в дику далечінь (2007 р.)
“Якщо хочеш чогось в житті, простягни руку і візьми”.
Що мало б трапитися з вами, щоб ви зібрали речі в рюкзак, віддали накопичені на університет кошти на благодійність, спалили решту грошей та вирушили за сотні кілометрів від дому? Крістофер Маккендлесс мав усе, щоб назвати себе “успішним”, проте замість побудови кар’єри два роки мандрував Штатами і Мексикою у пошуках себе під іменем Олександра Суперволоцюги, заробляв на випадкових роботах, знайомився, закохувався, переосмислював життя, поки не опинився на Алясці. А режисер Шон Пен зняв про це роуд-муві за мотивами однойменної книги Джона Каракауера, яка заснована на реальних подіях. «Тепер я йду в дику далечінь» не про подорожі і не про дику природу, а про баланс між свободою і домашнім затишком. Це саме той випадок, коли красиво і дивитись, і слухати – саундтреки ще довго лунатимуть у вашій машині, особливо, на заміських дорогах.
Їсти, молитися, кохати (2010 р.)
“- Не знаю, як бути далі.– Не знаєш, як бути далі? Перестати весь час чогось чекати”.
Всі переживають втрату кохання по-різному. Ліз Ґілберт, наприклад, залишила в минулому все, про що може мріяти сучасна жінка: чоловіка, будинок і кар’єру, а тоді вирушила шукати себе. Три частинки фільму висвітлюють три кроки Ліз у нове, більш осмислене життя: гастрономічні та лінгвістичні дослідження Італії, релігійна комуна в Індії та справжня любов (в першу чергу до себе) на Балі. Джулія Робертс якнайкраще пасує на роль жінки з кризою середнього віку: як в кадрі, так і на знімальному майданчику жінка жаліється на зайву вагу від неапольської піци та красу Хав’єра Бардема, який зіграв її коханого у фільмі.”Їсти, молитися, кохати” змусить відкинути в сторону проблеми і почати діяти: летіти в далекі країни, відвідати нове кафе, прогулятись незвіданим досі районом рідного міста чи спробувати інший сорт кави. Романтична мелодрама сподобається не тільки жінкам (обережно, стереотипи), а й будь-кому спраглому до подорожей. Після перегляду ви не просто мовчки штурхатимете друга, щоб перейти на інший бік вулиці, де тінь, а будете голосно вигукувати “Аtraversiamo!” на італійський манір.
Сім років у Тибеті (1997 р.)
“Ця країна називається Тибет. І люди тут вірять, що довгий шлях до святих місць очищує людину від зробленого ними зла. Вони вірять: що складніша дорога, то глибше очищення. Тут час стоїть на місці, а все інше рухається”.
Біографічний фільм Жан-Жака Ано із Бредом Піттом в головній ролі показує таємничий Тибет і допомогає зрозуміти історію його відносин із Китаєм якраз під час захоплення столиці Тибету Лхаси. Якщо попередні стрічки оповідають про “вдосконалення” головних героїв, то тут Генріх Гаррер проходить шлях від “не надто чоловіка”, який залишає вагітну дружину заради підкорення надскладної навіть для досвідчених альпіністів гори Нанга-Парбат, до чоловіка, який завоює прихильність Далай Лами. До речі, режисер таємно відправив знімальну команду в Тибет, щоб лише 20 хвилин неймовірних гірських краєвидів увійшло в хронометраж– цю стрічку варто дивитись лише заради цього. А ще щоб побачити, як мемуари вдало перетворити в кіноформат, проникнутися історією далекої священної землі та відчути містичний колорит Тибета.
Стежки (2013 р.)
“Ця подорож задумувалась не для того, щоб чогось досягнути або щось довести. Коли мене запитують “навіщо?”, я відповідаю: “А чому ні?”
Навіть якщо ви гадки не маєте, хто такий Джон Куран (режисер), то “Стежки” варто вмикати хоча б заради Мії Васіковської в головній ролі. Це екранізація книги Робін Девідсон, написаної під враженням після подорожі через Австралію. Вона пройшла майже три тисячі кілометрів пустелею із собакою і чотирма верблюдами. Дев’ять місяців Робін мандрувала континентом, а кінцевою метою були береги Індійського океану. Час від часу її шляхи перетиналися з фотографом журналу National Geographic Ріком Смоланом, який знимкував її в населених пунктах. Тоді як Ліз Гілберт із “Їсти, молитись, кохати” у пошуках себе вивчає італійську та медитує, Робін Девідсон вчиться виживати в пустелі на самоті та приручає верблюдів. Вмикайте, щоб переконатись, що між вашим “хочу” і “буду” не така вже й велика відстань, і не обов’язково мати благородні цілі для досягнення мети – бажання вистачить.
Кон-Тікі (2012 р.)
“Нам усім було зрозуміло одне: якщо пліт розсиплеться на частини на виході з гавані, ми попливемо в Полінезію кожен на окремій колоді, але нізащо не повернемось назад”.
Якщо натхнення та мотивації вам не займати, а в житті все зрозуміло, пропонуємо норвезький історичний фільм “Кон-Тікі”, присвячений експедиції 1947-го року Тура Геєрдала на однойменному плоті. Завдяки надскладній подорожі було доведено теоретичну можливість перетину Тихого океану в західному напрямку з центральної частини Південної Америки. Геєрдал побував на островах Полінезії, вивчив флору і фауну Азії, познайомився з народами, що населяють зелені пляжі і дійшов висновку, що предки полінезійців прибули на острови не з азійського континенту, а з передгір’я Анд, перепливши Тихий океан на саморобних первісних плотах. Науковці навідріз відмовились вірити в можливість такої подорожі. Тож дослідник був змушений довести це самотужки. Команда Геєрдала сконструювала пліт за давніми кресленнями, а назвали на честь бога сонця інків. З усієї команди тільки один мав досвід моряка і виходив раніше у відкриті води. Як це, коли ніхто не вірить в успіх твоєї затії, коли доводиться виживати на сирій рибі, але врешті-решт довести своє – беремо приклад із Тура Геєрдала та ставимо за ціль подивитись всі фільми із списку за один вікенд!
Фільмів про подорожі насправді набагато більше, проте ми вже й так готові підкорювати тибетські гори та австралійські хвилі, тож маємо вирушати. Завантажуйте фільми на планшети та смартфони, купуйте квитки в один кінець та їдьте, скажімо, у Португалію. Бо чому б і ні?
Ангеліна Шевчук