Щоб стати відомим у Нью-Йорку 80-х, достатньо було з’явитися в правильному місці в правильний час і сподіватись, що арт-індустрія вас не розчавить. Так поруч з Енді Ворґолом, Джуліаном Шнабелем і Кітом Гарінгом з’явився юнак, який спочатку завоював прихильність мистецтвом, тоді – популярністю, і, зрештою, – трагічною славою.
Жан-Мішель Баскія
Жан-Мішель Баскія народився 22 грудня 1960 року в Брукліні в нещасливій заможній родині. Його батько був представником середнього класу, вимогливим до дітей і скупим на ласку. Більшість часу хлопчик проводив із матір’ю, яка прищепила синові любов до мистецтва відвідуванням виставок Нью-Йорка. Він неналежно вчився в школі, проте ріс обдарованим: розмовляв англійською, французькою, креольською та іспанською, читав багато наукової та історичної літератури.
У сім років майбутнього митця збила машина, і лікарі видалили йому селезінку. Щоб пояснити синові, що коїться всередині його організму, матір принесла підручник “Анатомія Грея”. Ця книга настільки вразила хлопця, що в майбутньому він часто звертався до будови тіла у своїх роботах.
Жан-Мішель з матір’ю
Так почалася чорна смуга в житті Жана. Згодом батьки розлучились, мати потрапила до психіатричної лікарні, а школа не давала простору для розвитку його таланту. У 17 років хлопець покинув домівку. Без грошей, освіти й знайомств Баскія опинився на вулицях Нью-Йорка. Мегаполіс тоді, наче магніт, притягував людей з великими амбіціями й нігілістичними поглядами, розквітала андеґраундна культура, а паралельно з нею – кримінал. Тут кожен міг стати будь-ким: художником, режисером, письменником, поетом, алкоголіком чи наркоманом. Із заходом сонця Даунтаун ставав сценою для сотень молодих людей, які кидали виклик суспільству своїми вбранням, поведінкою і мистецтвом.
This slideshow requires JavaScript.
Жан-Мішель мріяв бути серед них, але все ще ночував на вулицях, підбирав гроші в клубах, пив із безхатченками й харчувався сирними паличками, якщо щастило. Блукання були його усвідомленим вибором, проміжною ланкою між старим життям і омріяною богемою: він міг повернутися в батьківський дім, але це було би зрадою нонконформістських ідеалів.
Свій шлях у мистецтві Жан-Мішель почав з графіті. Разом із другом він залишав на стінах короткі послання з підписом SAMO (“same old shit”). Так вони маніфестували зародження нової культури й намагалися привернути до себе увагу. Зрештою, SAMO перетворився на бренд, авторів сприймали як проповідників андеґраунду й присвячували їм передовиці в газетах. Ніхто не здогадувався, що то була справа рук двох школярів.
This slideshow requires JavaScript.
Здавалося, ніби в Баскії був план “як стати популярним” і до нього точно входила Canal Zone – вечірка-об’єднання артистичних світів верхнього та нижнього міст. Майкл Гольман і Феб “5” Фредді створили підґрунтя для колаборацій і досягнень в арт-індустрії. Жан одразу зацікавив присутніх: всі знали SAMO й хотіли побачити його творця. Після тієї ночі ім’я Баскія закарбувалося в пам’яті впливових кураторів, колекціонерів і митців.
Жан-Мішель на Canal Zone Party
Наступними пунктами в гайді Жана були TV Party, Times Square Show, клуб Mudd. Його запросили не телебачення і він не зникав з екранів, завжди був поруч з відомими особистостями, спробував себе в дизайні одягу й колажах. Якось Баскія побачив у вікні ресторану Енді Ворґола. Той переживав не найкращі часи творчости, проте залишався героєм для молодої генерації. Жан-Мішель запропонував художникові придбати в нього його поштівку. Такої зухвалости не очікував ніхто, а особливо того, що Енді погодиться. Вдруге митці зустрілися через три роки, коли Жан продавав полотна за тисячі доларів.
This slideshow requires JavaScript.
Така різка зміна відбулась завдяки знайомству на одній із вечірок з галеристкою Аніною Нозей. Її вразила вулична енергія, яка викликала захоплення й дисонанс серед високого мистецтва. Аніна запропонувала Жану майстерню в підвалі своєї галереї. Художник уперше мав доступ до полотен і справжніх інструментів. До того він писав на всьому, що потрапляло під руку: стінах, підлозі, дверях, холодильниках і знахідках із найближчого звалища.
This slideshow requires JavaScript.
Аніна описувала Баскію, як сором’язливого, захопленого хлопчика, який щоранку приходив з круасанами й вибачався за запізнення. Жан одночасно працював над кількома проєктами, розгортав купу книжок, вмикав радіо й телевізор, аби вихоплювати окремі фрази, надихатися й переносити їх на полотно. Здавалося, десь стався вибух і все хаотично завмерло у його роботах, візуальна й текстова складові доповнювали одна одну, а кожна лінія й цятка займали своє місце. Жан по кілька разів писав і закреслював одне й те ж слово, чим намагався звернути на нього увагу: “Той факт, що вони приховані, пробуджує бажання їх прочитати”. Фрагментарність зображень він почерпнув у Вільяма Берроуза, який ввів метод нарізок у літературу.
Жан-Мішель порушував теми сеґрегації, соціальних меншин і несправедливости системи.Часто в роботах з’являлись гаїтянські й пуерто-ріканські символи як пам’ять про емігрантське коріння.
This slideshow requires JavaScript.
У Баскії був величезний багаж знань з історії, науки, культури й політики, який він вплітав у сюжети.
This slideshow requires JavaScript.
Багато уваги він звертав на людські органи, чим розкривав одночасно силу й вразливість тіла. Мотив боротьби Баскія виражав прямолінійно: персонажі, часто відомі особистості, перебували в рукавицях на боксерському рингу.
“Боксерський ринг”, 1983 рік.
Не уникав він і референсів до популярних художників: Пабло Пікассо, Леонардо да Вінчі, Ван Гога, Джексона Поллока. Але ніколи не копіював елементи, а пропускав їх крізь себе і продукував нову проєкцію вже існуючого. На запитання, до чого на одній з його робіт образ Венери Мілоської, він відповів: “Так ми ступаємо на територію історії мистецтв”.
This slideshow requires JavaScript.
Перша персональна виставка Жана в 1982 році мала шалений успіх: за одну ніч скупили всі картини. Потім були експозиції в Лос-Анджелесі, персональні замовлення, елітні вечірки. Баскія став мільйонером, та не знав, що робити з грошима. Він не мав банківського рахунку, готівку ховав між книжок і писав у дорогих костюмах від Armani.
Син маминої подруги (обкладинка New York Times)
Стаття й фото на обкладинці лютневого випуску New York Times 1985 року перетворили Жана-Мішеля на поп-зірку, навколо якої сформувався культ, який художник підтримував. Його викинуло в океан грошей, розваг і слави. Відчайдушні мрії Баскії перетворились на реальність, але, як виявилось, жорстоку. Було складно перемикатися з культового 20-річного заможного гульвіси на серйозного художника, чия наступна робота мала перевершувати попередню. Від нього очікували більшого, ніж він був спроможен дати, і тоді допоміг героїн.
This slideshow requires JavaScript.
Окрім того, в арт-світі Баскія був генієм, з яким хотіли випити, переспати або просто бути поруч, але існував і світ, де перед ним, темношкірим хлопцем неординарної зовнішности, навіть не зупинялося таксі. Сильного удару художнику завдав інцидент з графітістом Майклом Стюартом, якого п’ятеро поліцейських забили до смерті через малюнки у вагоні метро. Тоді блискучий світ багатства здавався Жану глузуванням над реальністю.
До того ж, Баскії періодично відмовляли в експозиціях музеї. Його нео-експресіонізм сильно виділявся на тлі популярного мінімалізму. Баскія переймався, що ніколи не вийде за межі андеґраундної культури, а його завжди сприйматимуть як дикуватого чорного митця. “Колаборації” з Енді Ворґолом мали це змінити, але вийшло навпаки. Критики назвали його “черговим хлопчиком з Фабрики”, а Енді звинуватили в потугах зловити гайп за допомогою молодих артистів. Для Жана-Мішеля це був нищівний удар по самооцінці: він покинув Нью-Йорк, обірвав старі зв’язки й поїхав на Гаваї.
Баскія, Ворґол, їхня дитина “Крокодил”
Там його наздогнала звістка про смерть Ворґола. Баскія болісно сприйняв цю трагедію себе й ще більше пристрастився до наркотиків. Він страждав від параної, уникав старих знайомих, а в інтерв’ю казав: “Я намагаюсь жити замкнуто, щоб мене не було так легко підвести на Олімп, а потім з нього скинути, як це роблять з іншими”. В останні роки Жан був самотнім настільки, що навіть у новорічну ніч сидів сам за барною стійкою. Він загинув у 28 від передозування наркотиками. І це був очікуваний фінал романтичної історії, яку він культивував і якою захоплювалась публіка.
Жан-Мішель на свої останній виставці, 1988 рік.
У 80-ті ліберальний світ мистецтва вважав необхідним звернути увагу на представників меншин, тому Жан-Мішель вчасно потрапив у поле зору. Жодне інтерв’ю не проходило без згадки про його колір шкіри, а стаття без порівнянь типу “чорний Пікассо”. На жаль, хлопець, який мав талант, невгамовну енергію й невичерпний потенціал, не зміг протистояти арт-ринку й став його черговою жертвою.
Зараз до його мотивів звертаються дизайнери й хіп-хоп культура, за його картинами полюють відомі актори, а полотно “Без назви” в 2017 році стало найдорожчим в Америці. Він шокує, надихає і проникає під шкіру своїми вибуховими роботами досі, хоча, за його словами, він просто хотів “розважатися”.
Писарева Ксенія