Відсутність зіниць, нечіткі риси обличчя і довгі шиї. Зараз картини Амадео Модільяні впізнають, підробляють і купують за сотні мільйонів доларів, а художник обмінював їх на їжу, вино або ж продавав за кільканадцять франків. Його єдину прижиттєву виставку закрила поліція через зображення волосся на жіночому тілі, тепер їх годинами розглядають у найвідоміших музеях світу. Розповідаємо, як малювати так, щоб спочатку вас не розуміли, а потім – визнали генієм.
Амадео майже позує
Навчіться писати “нормально”.
Амадео Модільяні народився в збанкрутілій єврейській сім’ї в Ліворно, Італія. Його матір, аби прогодувати чотирьох дітей, влаштувала вдома школу французької та англійської мов, а дідусь часто забирав малого Дедо (так його називали) у музеї та галереї. Так хлопчик з дитинства вільно говорив французькою і знав, що стане художником. У цьому йому ніхто не перечив: Амадео ріс хворобливою дитиною і у 14 ледь не помер від черевного тифу, а через два роки у нього діагностували туберкульоз, тому хлопцю дозволяли робити все, що заманеться. Спочатку він зачитувався Данте, Верленом і Ніцше, яких міг цитувати напам’ять. Потім, під час подорожі Італією, захопився живописом. Він одразу знав, що писатиме жінок, тому у 1902 році поїхав у Флоренцію навчатися у мистецькій школі із спеціалізацією “ню”. Після чергового загострення туберкульозу Амадео переїхав у Венецію, де вступив до Інституту мистецтв. Він часто відвідував музеї, церкви та галереї й ретельно досліджував художників Відродження. Так на виставках 1903 і 1905 року Модільяні побачив роботи французьких імпресіоністів і усвідомив, що єдине місце, де він може реалізуватися – Париж. У листах до свого приятеля із Ліворно Амадео писав: “Завжди рухайся вперед. Людина, яка не може знайти нові амбіції і навіть нову людину всередені себе, це не людина”. 1906 року він вирушив до французької столиці.
Одна із перших робіт Модільяні
Шукайте гроші (не вийде), покровителів, власний стиль.
Коли Модільяні приїхав у Париж, він не мав нічого, крім красивого лиця, видання Данте і репродукції “Двох куртизанок” Карпаччо. Звісно, мама дала 21-річному юнаку трохи грошей, але Амадео все протринькав. У Парижі його першим покровителем став Пол Александр. Він не мав багато коштів, проте вподобав роботи юного художника і дозволив Моді безоплатно малювати у невеликому приміщенні в розваленому будинку, який був його власністю. Пол купував його малюнки за кілька доларів, а ескізи за 4 центи. Цього було мало для нормального життя, але на базові потреби вистачало.
Оголена в капелюсі, 1908
Амадео шукав свій стиль. У його ранніх роботах простежуємо вплив експресіоністів, зокрема Анрі Тулуз-Лотрека та Сезанна. Сучасники згадують, що як тільки Моді чув прізвище “Сезанн”, одразу витягав із кишені репродукцію “Хлопчика в червоному жилеті” і цілував її. Втім, найбільший вплив на його творчість мав румунський скульптор Константін Бранкузі, який також мешкав у Парижі. Разом вони відвідували Лувр, де Амадео захопився єгипетськими і грецькими скульптурами та масками. Анна Ахматова, яка познайомилася з ним у 1910-у, згадувала:
“Тоді Модільяні марив Єгиптом. Він водив мене в Лувр дивитися єгипетський відділ, запевняв, що все інше не варте уваги. Малював мою голову в оздобленні єгипетських цариць і танцівниць і здавався зовсім захопленим великим мистецтвом Єгипту. Очевидно, Єгипет був його останнім захопленням. Вже дуже скоро він став настільки самобутнім, що нічого не хочеться згадувати, дивлячись на його полотна. Тепер цей період Модільяні називають негритянським періодом”.
Тоді Амадео почав створювати скульптури. Він вважав, що Роден, ліплячи з глини, завів скульптуру в глухий кут, бо глина – це бруд, а скульптури слід видовбувати або витесувати, ніби вивільняти їхню божественну сутність, як це робили стародавні греки. На камінь Амадео грошей не мав, тому “позичав” його з будівельних майданчиків Монпарнасу, який якраз розбудовували. Його скульптури – це видовжені лиця, з великим носом і маленькими губами. Він уникав деталізації облич настільки, що неможливо визначити:розплющені в них очі чи ні. Критики стверджують, що Амадео вважав своїм покликанням скульптуру, але через пилюку, яка утворювалася під час роботи з каменем, Амадео кашляв. Тож, хоча Моді вдалося продати деякі скульптури, йому довелося повернутися до рисунку.
Тепер він не лише знав, що хоче малювати, але й мав уявлення, як це робити. “Скульптура допомогла йому все спростити і показати сенс чогось, використовуючи найпростіші форми” – стверджує історик мистецтв Тамар Гарб. І справді: коли Моді почав писати знову, його картини, на яких лиця схожі на маски з видовженими носами та очима без зіниць, набули особливого шарму.
Він ніколи не належав до шкіл чи течій, які були популярними в Парижі. Більше того, ніколи не створював своїх.
“Модільяні був аномалією. Його роботи не вписуються в стандартні художньо-історичні категорії, як, наприклад, експресіонізм чи кубізм. Не писати натюрморти і бути цілковито зосередженим на портретному живописі було дуже незвично, якщо не унікально, у його час” – Мейсон Кляйн, куратор Єврейського музею у Нью-Йорку.
Але Моді цього не прагнув. Йому подобалося бути осторонь. Чарльз Бідл, англійський журналіст, який був знайомий з Амадео, писав: “Якось, коли я спитав його, як він називає свою манеру письма, він високомірно парирував: Модільяні! Якщо художнику потрібно почепити ярлик, він втрачений!”
“Ельвіра” 1918
Якщо грошей на натурниць немає, пишіть своїх друзів.
Амадео практично не писав пейзажів чи натюрмортів (за всю творчість назбиралося не більше, ніж п’ять), тому йому завжди потрібні були люди, з яких він малював би. Грошей на моделей художник не мав, тому писав своїх приятелів. Париж тоді був переповнений юними митцями, які жили на Монпарнасі в спеціально збудованому для них комплексі. Серед таких – Марк Шагал, Дієґо Рівера, Роберт Делоне, Пабло Пікассо тощо. Вони тусувалися в кав’ярнях La Rotonde і La Closerie des Lilas, де Моді їх і писав.
“Оголена, що лежить” 1918
Згодом арт-дилером художника став Леопольд Зборовський, меценат українського походження. Він платив натурницям Амадео п’ять франків у день, а самому Модільяні – 15. Зборовський був небагатим покровителем: він з дружиною мешкав у невеликій квартирі та часто закладав коштовності дружини в ломбард. “У мистецтво Модільяні Зборовський закохався з першого погляду і відразу повірив у його велике майбутнє. Він полюбив не тільки його картини, але і його самого, полюбив так, як умів любити лише рідкісний альтруїст, – з повною самовіддачею, з всепрощаючою відданістю, без найменшого розрахунку і без єдиного докору” – казав Віталій Віленкін, доктор мистецтвознавства.
Не підлаштовуйтеся під замовників
Амадео Модільяні не кривив душею. Він не сміявся у віллі Ренуара, коли той намагався пожартувати, казав Пікассо, що йому варто було б нормально вдягатися, а не ходити в робочому одязі, а коли знайомився з кимось, одразу заявляв, що єврей. Про те, щоб догоджати замовникам і мови не було: Амадео міг написати жінку з канарейкою, якщо вона позувала в червоній куртці і полювала на лисиць, або залишити на обличчі свій підпис, якщо йому дорікали, що він забув підписати полотно.
Моріс де Вламінк, французький живописець, розказував про випадок, коли Модільяні показував свої роботи якомусь арт-дилеру. Той сказав художнику, що хотів би отримати знижку, а “Модільяні мовчки взяв купку паперу з малюнками, вирівняв її, зробив акуратну діру, пропхав через неї шнурок і пішов розвісити їх до вбиральні”.
Один із небагатьох пейзажів Моді
Його перший арт-дилер Поль Александр писав: “Він хотів жити за рахунок свого мистецтва тоді, коли ніхто не цікавився його роботою. Він був приречений на злиденне життя, особливо зважаючи на його щедрість і небажання думати про завтрашній день”. Всі спроби друзів познайомити Модільяні з впливовими поціновувачами мистецтва незмінно закінчувалися крахом через норовливий характер Амадео і його категоричне небажання підлаштовуватися під чужі канони.
Ілля Еденбурґ, російський письменник, згадував: “Він міг би писати потрети, які сподобалися б замовникам і критикам, але Модільяні не вмів ані брехати, ані пристосовуватися. Я бачив його за тяжких днів і в дні просвітів, бачив спокійним, надзвичайно ввічливим, чисто виголеним із блідим, трохи блакитним обличчям, бачив і шаленого, зарослого чорною щетиною. Цей Модільяні голосно говорив і пронизливо вигукував, як птах. Він створив безліч потретів, на яких зображено людей: їхню печаль, ніжність і приреченість. Його полотна – не випадкове бачення, це світ, усвідомлений художником, який володів надзвичайним поєднанням дитячості й мудрості, безпосередності та внутрішньої чистоти. Можливо, хтось скаже, що у його жінках на картинах надто довгі шиї чи надто довгі руки. Ніби картина – це анатомічний атлас. Модільяні знав, звісно, скільки хребців випадає на шию, але він знав також інше: скільки років у одному такому році, як 1914. І якщо змінювалися вікові уявлення про людські цінності, які міг митець не побачити зміненими обличчя своїх моделей?”
Пам’ятайте, що головне ваше натхнення – жінки.
Модільяні завжди цікавили жіночі фігури, а жінок – Модільяні. Кажуть, він був настільки привабливим, що повії зупиняли його на вулиці і пропонували себе безоплатно. “Наскільки він прекрасний. Боже мій, наскільки прекрасний!» – казала одна з його натурниць. “Чи був він красивим? – риторично запитав Жан Кокто, французький митець. – Він був чимось більшим”. “Він мав аристократичний вигляд навіть у своїх зношених вельветових штанах” – Жак Ліпшиц, французький скульптор.
Його першим серйозним захопленням була Анна Ахматова, російська поетеса, з якою він познайомився у 1910. Тоді вона приїхала у Париж із своїм чоловіком, а вже через рік повернулася до Амадео – сама.
“Він був зовсім не схожий ні на кого на світі. Голос його якось назавжди залишився в пам’яті. Я знала його жебраком, і було незрозуміло, чим він живе. Як художник він не мав і тіні визнання.Жив він тоді (в 1911 році) в глухому куті Фальг’єра. Бідний був настільки, що в Люксембурзькому саду ми завжди сиділи на лавці, а не на платних стільцях, як було прийнято. Він взагалі не скаржився ні на абсолютно очевидну нужду, ні на настільки ж очевидне невизнання. Тільки один раз в 1911 році сказав, що минулої зими йому було так погано, що він навіть не міг думати про найбільш йому дороге”.
Модільяні написав 16 полотен, на яких зображена Анна і подарував їх їй. На жаль, під час пожежі більшість із них згоріла.
Рисунок Анни Ахматової
У 1914 році він познайомився із журналісткою Беатріс Гастінгс, з якою провів разом два роки. Їхні стосунки були дуже бурхливими: сучасники згадують, як вони сварилися настільки, що доходило до бійок (Амадео бився квітковим горщиком, Беатріс – мітлою). Про їхнє знайомство Гастінгс згадує так:
“Складний персонаж. Свиня і перлина. Познайомилась з ним в 1914 році. Я сиділа навпроти нього. Гашиш і бренді. Зовсім не вразило. Не знала, ким він був. Він здавався потворним, лютим і жадібним. Зустріла його знову в кафе Ротонда. Він поголився і був чарівний. Підняв кепку красивим жестом, почервонів і попросив мене прийти і подивитися його роботи. І я пішла”.
Проте Анна Ахматова і Беатріс були всього лиш коханками та моделями, а жінкою його життя стала 19-річна Жанна Ебютерн. Вона мала бліде лице і довге темне волосся, яке любила сплітати у різні зачіски. Дружина Леопольда Зборовського згадувала, що вона жодного разу не чула її голосу – настільки Жанна була стриманою і тихою. Зрештою, коли Амадео почав з’являтися з Ебютерн, його друзі одразу сприймали її за його дружину. Стосунки з дівчиною цілком захопили Моді: він написав більше за двадцять її портретів, називав найкращою коханою і обіцяв одружитися. Але – не вийшло.
Портрет Жанни Ебютерн
Жан Кокто писав: “Його мистецтво дихає елегантністю, легкі лінії здаються не лініями, а їхнім духом, вони рухаються із грацією сіамської кішки і ніколи не можуть стати товстими й незграбними. Його рисунки були беззвучними бесідами, діалогами між лініями і нами. Він підкорив нас своєму почеркові. Це містерія генія”.
Проте, впродовж життя Модільяні був більше відомий як персонаж, ніж як художник. Його донька писала, що деякі люди майже непритомніли від його вихованості, коли інші вважали Амадео нестерпним занудою. На його надгробку написано, що він помер на порозі слави. І справді: за півроку до смерті на виставці у Лондоні портрети Модільяні мали величезний успіх, а критик Арнольд Беннет сказав, що його роботи “підозріло схожі на шедеври”. На початку 1920-го у своєму щоденнику він написав, що цього року почнеться його нове життя. Не почалося. 24 січня художник помер від туберкульозного менінгіту, а вагітна другою дитиною Жанна наступного дня викинулася з вікна.
Для того, щоб писати як Модільяні вам знадобиться тісна студія, красиві тіла і муза. А ще – багато практики (він створював більше, ніж 100 ескізів у день), несхвалення і любові. Головне, пам’ятайте, що шиї на ваших малюнках можуть бути такими, як вам заманеться.
Марія Глух
Читайте ще:
Comments