Нудний художник і мистецька революція: Дієґо Веласкес
- Пусто
- 13 груд. 2018 р.
- Читати 6 хв
Дієґо Веласкес жив у Іспанії XVII століття. Він був занудою. Усе життя жив з однією жінкою. Малював десятки портретів одного й того ж потворного короля. Не сварився ні з ким у пристрасному іспанському дворі. І не брав плати за свої картини. А ще був геніальним художником, яким надихався Гойя, Пікассо та Далі та імпресіоністи Як бути спокійним і врівноваженим та змінювати світ своїм мистецтвом? Місія здійсненна.
“Я ліпше буду першим у грубому жанрі, аніж другим у витонченому”
Веласкесу 18. Він живе у Севільї, торговому центрі Іспанії, де все яскраве та швидкоплинне. Сюди завозять новинки з усіх куточків світу. Тут в один рік народжуються світочі іспанського мистецтва. Серед них Дієґо. Він вчиться у двох великих митців Еррери та Франческо Пачеко. Останній навіть віддає за нього свою доньку, от яка довіра! А Дієґо замість церковних сюжетів вирішує малювати простонароддя. Він ходить до місцевих забігайлівок і закарбовує на полотнах натюрморти з людьми. Такі картини називалися бодегонами (ісп. bodegón «корчма», «комора», «кухня»). Чому Дієґо малював плебеїв? На думку філософа Ортеги-і-Гассета, після кількох століть розвитку маньєризму (копіювання стилю Леонардо, Рафаеля, Мікелянджело) і захоплення неживими ідеалами художники нарешті знудилися і зрозуміли, що слід революціонувати. Революція Веласкеса в тому, що він зображає людей, котрі не варті уваги. Тому ми дивимося на картину в цілому і нарешті бачимо особливості композиції, світло як окремого героя та колір, який мерехтить та переливається з одного відтінку в інший. Нам хочеться схопити яблуко на столі, помішати воду у склянці, покласти ніж так, аби він не впав. Але, коли ми підходимо ближче, розуміємо – це все лише віртуозна гра хаотичних мазків. І це вражає.
This slideshow requires JavaScript.
“Ніхто, окрім тебе, писати мене більше не буде!”
Дієґо 23. Він переїжджає зі своєю сім’єю до Мадрида. Пачеко, його тесть та вчитель, знайомий з графом Оліваресом, який у той час регент і керує державою. Веласкес малює його портрет. Той рекомендує його юному королю Філіпу IV. Одне пробне полотно і у Дієґо звання придворного художника, майстерня в апартаментах монарха і посада спального при дворі. Ніхто не в змозі дати відповіді, чому портрет пензля Дієґо так вплинув на Філіпа IV, але вже тоді він сказав, що ніхто, окрім Веласкеса, його писати не буде. У нього були ключі до майстерні. Він любив спостерігати за роботою митця, а, коли того не було за мольбертом, сідав у своє королівське крісло і уявляв, як Дієґо малює його. Філіп IV був потворним. Ми не можемо його за це засуджувати, бо він не винен, що народився Габсбургом і потерпав від результатів кровозмішання. У нього був надто випуклий лоб і характерна для династії пухка нижня губа. Але Веласкес малював його постійно. Він залишив десятки портретів монарха, із різних ракурсів. І нам король таким потворним не здається. Це не лише завдяки майстерності художника, але й через відданість. Бо Дієґо та Філіп стали друзями. А ті, кого ми любимо, видаються нам красивими.
This slideshow requires JavaScript.
Кажуть, він не вміє малювати нічого, окрім голів
Портретний жанр у XVII столітті – це лише забавка для художників. “Справжні” картини малюють на біблійні та міфічні сюжети. Але Дієґо так не думає. Коли народ і митці над ним насміхаються та кажуть, що він не вміє малювати нічого, окрім голів, Веласкес вважає, що вони йому лестять, адже він ніколи не бачив добре написаної голови. Його революція портрету в тому, що він вперше побачив, як мистецтво стає індивідуальним та зображає реальну мить, щоб закарбувати її в історії. Його портрети надзвичайно проникливі. Як ми вже сказали, Веласкес любив своїх монархічних натурників і натурниць. А навіть якщо нічого до них не почував, вони жили разом із ним в одному дворі. Він знав їх і зображав ці знання на полотні. Тому вони такі справжні. Тому на них хочеться дивитися. Такими є портрети улюбленців художника: інфанти Маргарити, принца Бальтазара-Карлоса, інфанта дон Карлоса.
This slideshow requires JavaScript.
Цікавим з цього боку є портрет Папи Іннокентія X. Художник не жив із ним пліч-о-пліч. У нього було лише кілька днів, аби намалювати портрет. Але, побачивши готове полотно, Папа вигукнув: “Занадто правдиво!” І справді: його губи стиснуті, погляд гострий і суворий, а руки ніжні. Через такі деталі художник показує нам не смиренного слугу Бога, а жорстокого правителя, який от-от піднесе руку, щоб звеліти когось стратити. Кажуть, від справжнього митця своєї душі не приховаєш.
Портрет Папи Іннокентія X
Магічний реалізм по-веласкесівськи
Попри те, що картини Дієґо видаються нам справжніми, багато мистецтвознавців називають їх привидами. Чому ? Бо намальовані вони не фотографічно-реалістично. Художник наносить мазки пензлем різної величини, переходить від відтінка до відтінка, створюючи ефект мерехтіння та підкреслюючи текстури тканин і шкіри. Коли ми підійдемо до полотен Веласкеса, помітимо, що рука, яка розмахує пензлем у повітрі на картині, нагадує кляксу. А витончений одяг короля з багатьма прикрасами – це набір хаотичних мазків різного кольору. Щойно ми підходимо ближче, сюжет та портрет на картині стають майже прозорими, непрописаними. А відходиш – реальними та присутніми. Дієґо Веласкеса називають чарівником, а його спосіб малювання – магією. Він зображав мить і не любив малювати ескізи: знайдено дуже мало його пробних робіт, створених перед реальними полотнами. Саме тому, імпресіоністи, познайомившись з його картинами, прийняли Дієґо за свого. Він малював світло, колір і мить. Не вистачає лише повітря.
This slideshow requires JavaScript.
Хвилі у композиції, рух у тінях
Дієґо любив море. І літеру “v”. Ці твердження ми вигадали самі, опираючись на композиційні рішення художника. Він постійно веде глядача плавними лініями, які нагадують хвильки, по своєму полотну, щоб той не пропустив щось важливе. Чи то вигин спини Венери, чи то красиву тканину вбрання Папи, чи то галантність переможених та переможців у Здачі Бреди.
This slideshow requires JavaScript.
А ще він змушує нас думати, що персонажі живі. Вони рухаються. Руки Папи так опираються на поручні престолу, що відкидають тінь, ніби він от-от встане. Руки інфанти тримаються за сукенку і за секунду розгладять на ній складку. Поруч із талією Венери зображена така гра тіней, ніби вона щойно лягла або зараз підніметься і рушить у своїх любовних справах. Кажуть, за допомогою своєї майстерності Дієґо змушує глядача думати, що люди на його картинах от-от з нами заговорять. Особливо це видно на Менінах.
Автобіографія в одному акті/полотні
Меніни
Меніни. Картина, про яку не втомлюються говорити мистецтвознавці. Полотно, яке Пікассо інтерпретував 58 разів. Люди стають перед ним у музеї Прадо та переносяться у світ автора. У центрі картини п’ятирічна інфанта Маргарита. Вона у білій сукні, на неї падає промінь світла. Вона – центр. Але навколо не менш цікаві події. Поруч із нею прислуга, фрейліни або меніни іспанською. Вони подають інфанті воду традиційно, ставши на коліно. Дівчинка не мала права сама втамувати спрагу. Поруч із нею, праворуч, два карлики. Це вихователька Марія Барболо з Баварії, яка хизується своїм орденом, і Ніколао де Пертусато, який безсоромно грається із собакою. Безсоромно, бо навіть художник, який знаходиться ліворуч на полотні, застиг і дивиться за спину глядачеві. Перший інстинкт – озирнутися. Кого вони там виглядають? До кого зараз говоритиме карлиця зі стиснутими губами? Кого малює художник на такому великому полотні? Відповідь у дзеркалі. Зайшли король і королева. Їхні образи ледь накидані пензлем, але ми розуміємо, хто це такі. До речі, це єдиний спільний портрет короля то королеви. Позаду, гофмейстер відчиняє чи то вікно, чи то двері, з яких ллється світло.
This slideshow requires JavaScript.
Чому автобіографія? Бо Дієґо все своє життя провів у дворі, у своїй майстерні. Він постійно малював. Тут до позування готують інфанту Маргариту. Король постійно навідувався із дружніми візитами, як тільки мав вільну хвилину. Карлики були невід’ємною частиною палацу. У художника є окрема серія їх зображень. Людей з вадами при дворі було багато, бо так дворяни почувалися кращими та вищими. Традиції та звичаї панували у всьому палаці більше, аніж у будь-якому іншому в Європі, тому зображено момент подачі води. А світло висвітлює Маргариту, бо серед біди та занепаду Іспанії того часу, її здоров’я та краса були єдиною надією на спасіння народу та престолу. А художник тут спокійний. Спокійний за своїм улюбленим заняттям. У своєму найхарактернішому середовищі. І, звісно, важливий тут не лише сюжет, а й техніка: чого лише вартує переливання світла на стелі майстерні, куди глядачу у звичайній ситуації можна було б і не дивитися, а не те, що розглядати його по кілька хвилин.
На його могилі напишуть: “Художник щирості”. Ми називатимемо його спокійним революціонером, передвісником сучасності та чарівником. Дієґо Веласкес не був надто відомим за життя. Його картини переховували у просторих залах королівського палацу, потім – на стінах Прадо. Зараз це те, що можна і слід побачити наживо. Про що слід говорити ще не один матеріал. Тому далі будуть міфологічні та релігійні сюжети, любовні римські інтриги та Тиціан.
Гуцалюк Дарія
Читайте також:
Comments