Не треба слів: потоваришувати з німим кіно
- Пусто
- 20 трав. 2019 р.
- Читати 6 хв
Вам здається, що німе кіно нудне й незрозуміле. Вас лякає чорно-біла серйозність, кострубаті текстові вставки й музика на фоні. Ви оминаєте його під час обирання фільмів на вечір й ніколи про нього не розмовляєте. Та вовків боятися – до лісу не ходити. Німа епоха кінематографу – це цілий пласт шедевральних фільмів. Через відсутність звукового супроводу його режисери так фокусувалися на візуальній частині, що вивели кіномову на інакший рівень, який сучасному кінематографу і не снився. Розповідаємо, з чого почати знайомство із німим кіно та як мовчати так, щоб про вас писали 100 років потому.
Носферату або реакція на німе кіно
“Схід: пісня двох людей”, Фрідріх Вільгельм Мурнау
Що робити, коли Чоловік зовсім відбився від рук і тільки й ходить до своєї коханки Міської жінки? Гуляти із ним цілу добу. “Схід: пісня двох людей” – це романтична драма+триллер з неординарною кіномовою. Мурнау – експресіоніст. Його стрічки сповнені емоцій, динаміки й неочікуваних сюжетних рішень. Звичайний любовний трикутник “жінка-господиня – чоловік-фермер – міщанка” він показав через призму надзвичайної операторської й режисерської робіт: подвійна композиція, гра світла, кадри, що схожі на фотографію. “Схід” створений для того, щоб насолоджуватися картинкою, чарівною Джанет Гейнор у головній ролі й обурюватися зрадливими чоловіками та довірливими жінками. А ще він допоможе знайти свого spirit animal: свинку, що напивається вином.
Кадр з фільму “Схід: пісня двох людей”
Для Мурнау “Схід” був піком кар’єри. Після того, як його фільм “Остання людина” із захопленням прийняли в усьому світі, Вільям Фокс (той, на честь якого названа кінокомпанія 20th Century Fox) запросив німця Фрідріха Вільгельма до США. Продюсер дав йому незліченну кількість грошей, цілковиту творчу волю й найкращі ресурси для зйомок в Голівуді. Мурнау відповів шедевром, який провалився у прокаті. У цей ж час в кінотеатрах показували перший повнометражний звуковий фільм “Співак джазу” й глядачі масово купували квитки на нього. “Схід” Мурнау здавався їм пережитком минулого. Епоха німого кіно от-от мала згаснути, популярними стали радіоспектаклі і не потрібно було виходити з дому, щоб послухати про пригоди Зоро чи мишеня Бобо. Та попри провал у прокаті, стрічка отримала безліч схвальних рецензій. Мовляв, простішого сюжету й вигадати не можна, але Мурнау інтерпретував його так вільно, поетично й позачасово, що про банальність і мови не було.
Кадр з фільму “Схід: пісня двох людей”
“Носферату: симфонія жаху”, Фрідріх Вільгельм Мурнау
Якщо ви шаленіли від серіалів про вампірів і мріяли про вічномолодого харизматичного красунчика із стоматологічним відхиленням, зараз саме час переглянути “Носферату” Мурнау. Адже, якби не ця стрічка, “моди” на вампірів у кіно могло б взагалі не бути (фанати “Виживуть тільки коханці” Джармуша полегшено видихають). Жанр фільму – горор, але у двадцятих налякати людей було легко, тому нічого страшного у картині немає.
Кадр з фільму “Носферату”
Зате є моторошний замок, забобони місцевих, таємничий граф, прекрасна жінка і багато трун, – усе за класикою жанру. Саме в “Носферату” вперше з’явився момент, де вампіри помирають від сонячного світла. В оригінальному творі “Дракула” Брема Стокера головний герой навіть гуляв Лондоном удень. До речі, прав на образ графа-вампіра із книги Мурнау не отримав, адже вдова Стокер була категорично проти екранізації роману її чоловіка. Фактично, режисер знімав стрічку нелегально, тому й ім’я героя довелося змінити із Дракула на Носферату. На жаль, вдова Стокер усе зрозуміла і виграла суд: усі наявні екземпляри кінокартини повинні були знищити. На наше щастя, піратство тоді процвітало і саме через нелегальне перезаписування “Носферату” зберігся, хоча довгий час вважався втраченим.
Кадр з фільму “Носферату”
Навіть, якщо ваш потяг до вампірської культури минув, “Носферату” слід переглянути як культовий фільм-початок гостроіклої кіноери, що надихнув безліч режисерів. Щоправда, на сексуально-блискучо-сутінкових вампірів не сподівайтеся, Мурнау хотів зробити свого героя якнайстрашнішим. Макс Шрек (його прізвище перекладається, як “страх”), актор, що зіграв Носферату, так вразив глядачів, що вони думали ніби на роль взяли справжнього вампіра.
“Метрополіс”, Фріц Ланг
Якщо вам до душі “Той, що біжить по лезу” чи “5 елемент”, ви зобов’язані переглянути “Метрополіс”. Це класична німа антиутопія, з якої “виросла” вся культура кіберпанку, сучасна фантастика і навіть “Матриця”.
Місто у фільмі “Метрополіс”
Метрополіс – місто майбутнього. Воно тягнеться до неба своїми хмарочосами й науковими досягненнями, а під землею ховає робітників і звичайний люд. На поверхні дозволено мешкати лише багатіям і керівникам міста. Один із них – Фредер – спускається до підземелля за дівчиною, в котру закохався. За сюжетом цей фільм – вільна футуристична інтерпретація біблійної притчі про Вавилонську вежу, поєднана з естетичними кадрами. Стрічка оповідає не лише про кохання й пошук, а й про соціальні проблеми та класову нерівність. Так “Метрополіс” – це футуристична рефлексія на важкі роки кризи в Німеччині після Першої світової війни. Коли країна перебувала в найгіршому економічному й політичному станах, її кінематограф почав активно розвиватися: з’явилися кіноекспресіоністи, які виливали усі важкі повоєнні емоції на екран.
Архітектура фільму “Метрополіс”
Прототипом до футуристичного Метрополіса був Нью-Йорк. Європейцям він здавався ідеальним місцем майбутнього. У фільмі місто схоже на окремий організм – так майстерно його показав оператор Карл Фройнд. Він працював разом із архітектором та художником-постановником, щоб намалювати безліч ескізів міста, й вибудувати перспективу такою, аби об’єкти в кадрі мали монументальний вигляд. Для зйомок було запросилишено тисячі людей масовки, а біля Берліна побудували помпезні макети підземного міста й Метрополіса. Кіноекспресіоністам було важливо працювати саме з декораціями, бо це додавалу світу “кінематографічності”.
Кадр з фільму “Метрополіс”
“Метрополіс” необхідно переглянути не лише через те, що це класика фантастичного кіно з цікавими візуальними прийомами, а й для того, щоб вихвалятися перед друзями під час перегляду будь-якої антиутопії словами “це цитата на Фріца Ланга”. А ще тому, що це один із улюблених фільмів Адольфа Гітлера.
“Кабінет доктора Калігарі”, Роберт Віне
З цієї стрічки почався німецький кіноекспресіонізм. Двоє чоловіків у психлікарні розказують одне одному свої історії. Один із них оповідає про таємничого Доктора Калігарі, духів, що його оточують, та його втрати. Правда це чи плід хворої свідомості героя – вирішувати вам. Кіноекспресіоністи вважали, що об’єктивної реальності існувати не може. Все залежить від нашого трактування.
Кадр з фільму “Кабінет доктора Калігарі”
“Кабінет доктора Калігарі” – це суміш сновидінь, змін людської свідомості, трагічності та руйнування людини. Доктор Калігарі – Мефістофель, злодій, уособлення всіх негативних відчуттів та злих сил, про які думали митці. Він – невідома сила, яка здатна занурити людину в стан, коли вона не може себе контролювати. Калігарі керує і його не зупиняють ніякі норми моралі. Не дивно, що в експресіоністів з’явився такий герой – після Першої світової їх хвилювало питання індивідуума, етичних норм і втрати високих ідеалів людства.
Доктор перебуває у світі на межі справжнього і позасвідомого. Перед глядачем з’являться реальність із закручених сходів, гострих кутів, ліній та чогось, що межує із божевіллям. Як і інші стрічки цього періоду, “Кабінет доктора Калігарі” – рефлексія на емоційний стан Німеччини після Першої світової. Візуальна мова фільму зосереджена на демонстраціїі труднощів, болю та розчарування людського життя. Під час перегляду глядач постійно сумнівається: справжнє це все чи ні?
Кадр з фільму “Кабінет доктора Калігарі”
Цитати цього фільму можна зустріти в багатьох сучасних стрічках: Тім Бертон називає “Кабінет доктора Калігарі” одним із фільмів, які найбільше вплинули на нього в дитинстві, а Джим Джармуш непомітно змушує свого героя у “Виживуть тільки коханці” представитися Доктором Калігарі. Вам переглянути цю стрічку слід для того, щоб повністю усвідомити поняття кіноекспресії, насолодитися естетикою сновидіння і засумніватися у власній реальності.
“Людина з кіноапаратом”, Дзиґа Вертов
Введите подпись
Якщо ви не бажаєте переглядати художні фільми, можна звернутися до документального кіно. Стрічку “Людина з кіноапаратом” вважають найвеличнішим неігровим фільмом всіх часів і народів. Це картина про роботу режисера, енциклопедія зйомки і суцільне візуальне задоволення. Дзиґа Вертов – майстер роботи з камерою, який вигадав безліч операторських прийомів. Він разом зі своєю дружиною-монтажеркою і братом-оператором створив візуально майстерний фільм, після якого виникає бажання вийти на вулицю й знімати короткі замальовки міста в Інстаграм.
Кадр з “Людина з кіноапаратом”
“Людина з кіноапаратом” – найменш пропагандистське кіно режисера. Дзиґа Вертов любив Леніна, знімав про нього стрічки, говорив у своїх маніфестах, руйнував у фільмах церкви й боровся за ідею. Він щиро вірив у світле комуністичне майбутнє і творив про нього кіно. Та слід було Вертову один раз зняти стрічку без зображення вождя, як на нього посипалось безліч негативних рецензій. Мовляв, замало висвітлення ідеології, фільмА (бо тоді слово фільм було в жіночому роді) невдала, та й як взагалі таке дозволили зняти? Річ у тім, що “Людину з кіноапаратом” Дзиґа створював спільно з Всеукраїнським фотокіноуправлінням, а що далі від Москви – то більша воля. Особливо, якщо створювати кіно про поезію буденності, де трамваї їздять, жінки перевдягаються і життя просто відбувається з комунізмом чи без.
Дзиґа Вертов дивиться на вас крізь своє кінооко
“Людина з кіноапаратом” – стрічка цілком експериментальна. Усі режисерські здібності та ідеї Дзиґа вклав сюди: тут і кіноапарат сам ходить, і документаліст возвеличується над містом, і людина за допомогою монтажу раптом зменшується так, що може стояти на камері. Тому після перших п’ятнадцяти хвилин думка “що я дивлюся й навіщо?” змінюється на роззявлений рот, захоплення і небажання відводити погляд від екрану. Шкода, що картина триває всього 40 хвилин. За цей короткий естетичний час радимо пошукати між кадрів знайомі місця Києва, Харкова та Одеси.
This slideshow requires JavaScript.
У любові слова необов’язкові, у кіно – також, а у любові до кіно – тим паче. Можливо, термін “німе кіно” викликає у вас страх та лоскоче вам нерви, та навіть йому слід дати шанс. Адже, якщо перестати боятися такого кінововка, вам вдасться по-інакшому поглянути на сучасний кіноліс із безліччю цитат класичних стрічок. Ні слова більше, далі – лише переглядати і насолоджуватися.
Кулик Тетяна
Comments