Грецький (не йогурт) Йорґос Лантімос

Ґротеск, чорна комедія, лячність. Здогадуєтеся, про кого мова? Він знімав рекламні ролики та кліпи, а потім відродив грецький кінематограф. Перетворив трагедію Евріпіда на один із найконтроверсійніших фільмів 2016 року. Навчив нас “підглядати” за героями й вкривав спини неприємними сиротами. Розповідаємо про стиль Йорґоса Лантімоса – грецького режисера, неординарного митця й бородатого абсурдиста.

19451d04-5767-11e8-a7d9-186ba932a081_1280x720_120349

Колін Фаррелл та Йорґос Лантімос на знімальному майданчику “Вбивства священного оленя”

Внутрішньосюжетна міфологія абсурду

Лантімос оперує світами, які сильно (“Ікло”) чи не дуже (“Лобстер”) нагадують наш світ. Це своєрідний сюрреалізм (без розплавлених годинників), в якому режисер подає нам якусь подію, як нормальну (ні), і без пояснень каже змиритися з нею. І ми погоджуємося. Його стрічки про те, що глядач ніколи не відчує на собі (принаймні, сподіваємося, нікого не переслідуватиме божевільний підліток-фатум). Одна із причин, чому кінокритики та глядачі так люблять Йорґоса – це неординарні сценарії. Він часто піддає сумніву певні поняття й суспільні догмати. Батьки в “Іклі” створюють своїм дітям альтернативну реальність та виховують їх відмежованими від світу. Герої “Лобстера” не мають права бути самотніми, адже одинокі люди або перетворюються на тварин, або стають партизанами. Таємне угрупування в “Альпах” пропонує сім’ям замінити їхніх загиблих родичів. Що це, як не критика інституту сім’ї, суспільства й індивідуалізму? Лантімос і його друг-сценарист Ефтиміс Філліпоу створюють іншу реальність зі своїми законами та правилами і неважливо, чи їх придумав антиутопічний соціум чи гіпертурботливі батьки.

Колін Фаррелл та Рейчел Вайс втікають від самотності

Внутрішня міфологія його стрічок підпадає під декілька критеріїв:

Вона абсурдна і гротекстна. Герої “Вбивства священного оленя” надміру беземоційні й машинно-холодні, сім’я з “Ікла” не просто переконує дітей у користі вівсянки, а вигадує нову мову, самотніх людей у “Лобстері” перетворюють на тварин. Йорґос у інтерв’ю згадує, що любить Семюела Бекета, а ми називаємо його режисером “театру абсурду на екрані”. У його стрічках все піддається законам божевілля, яке охоплює якусь групу людей: замкнуту від соціуму сім’ю, таємне угрупування чи тоталітарне людство загалом.

Вона сатирична й висміює недоліки суспільства чи суспільство загалом. У “Іклі” режисер піддає сумніву інститут сім’ї, у “Лобстері” – соціум і відчуття любові, а в “Альпах” – поняття індивідуальності. Він показує, що людина – сукупність звичок, спогадів і вподобань, які можна вивчити й легко стати на чиєсь місце.

Вона комедійна. Майже всі фільми Лантімоса IMDb підписує, як чорні комедії. Виняток – “Вбивство священного оленя”, але його Ніколь Кідман, одна із головних акторок, назвала смішним. Думаємо, це рахується. Картини Йорґоса комедійні в найгіршому сенсі цього слова – вони сміхотворні до лячності. Герої часто розмовляють так беземоційно й саркастично, що сприймати їх серйозно складно. Лише після усвідомлення того, що це не жарти, стає справді непереливки.

“Коли додаєш до фільму трохи гумору, то виникає можливість показати конфлікт більш серйозно і ефективно, ніж за допомогою надмірного драматизму чи жорстокості. Адже це однобоке сприйняття, яке змушує людей переглядати фільм тільки через те, що він жахливий. Гумор ж дозволяє глядачеві мислити в різних напрямках, тому фільм відчувається більш життєво, наче це власний екзистенційний досвід.”

Кубрикізм

Стрічки Йорґоса нагадують роботи режисера Стенлі Кубрика. Ті ж довгі зйомки в коридорах, рухлива камера, яка переслідує, та, щонайважливіше, моторошна атмосфера, створена музикою.

Плейлист Лантімоса варіативний: від середньовічного католицького гімну до скрегочучої композиції періоду радянського авангарду. Музика у його фільмах налаштовує глядача на потрібну хвилю: тривожно-ейфорійну, як у “Лобстері”, чи близьку до нервового зриву, як у “Вбивстві священного оленя”. Він, подібно до Стенлі Кубрика, саундтреками викликає дискомфорт навіть у сценах, де наче нічого незвичайного не відбувається (згадайте перші кілька хвилин із “Сяйва”).

Вуайєризм

Кожен кадр у фільмі Лантімоса виконує дві функції: надання глядачеві повної інформації про подію та створення моторошної атмосфери. Як і Кубрик, Йорґос дозволяє камері в стрічках жити власним життям. Оператор Тиміос Бакатіс, із яким працює режисер, робить її окремим героєм і створює ефект “підглядання” за подіями. Камера майже ніколи не споглядає героїв на рівні їхніх очей. Вона виринає з-під вікна, “підслуховує” під дверима, прямує за акторами по коридорах. Ракурси часто надміру “інтимні” й навмисне незручні для глядача. Характерними прийомами для режисера є зйомка знизу: