Від нотаріусів до водяних лілій: що, де і коли писав Моне
- Пусто
- 4 груд. 2018 р.
- Читати 7 хв
Ви все не можете зрозуміти, що крім “Враження” написав великий Клод Моне та як розібратися з його сіном і вокзалами? Не здогадуєтеся, як він потрапив до Лондона і примудрився написати 41 зображення моста Ватерлоо? А яким чином Моне з карикатуриста став генієм-імпресіоністом? Намагаємося разом зрозуміти, що, де і коли писав цей “сонячний художник”.
Мешканці Гавра. Або… Майже вони
1845 рік, Адольф та Луїза Моне, взявши дітей та кілька валіз, покинули вулицю Лафітт у Парижі часів Липневої імперії і переїхали до Нормандії, в містечко Гавр-де-Грас. Ми не впевнені, що тоді п’ятирічний Клод-Оскар особливо цікавив місцевих крамарів, бакалійників та нотаріусів, втім вже через десять років вони дуже зацікавили його. “У п’ятнадцять років мене все місто знало як карикатуриста… Я з усіх сторін чув надокучливі прохання намалювати чийсь портрет. Достатня кількість замовлень і недостатня щедрість моєї матері спонукали мене до сміливого кроку, котрий, звісно ж, шокував усіх вдома: я став малювати портрети за гроші.”
Ми знаємо, що з карикатур Клод заробив близько 2000 франків, беручи за один портрет лише 20; це близько ста робіт, та лише мізерна частина з них дійшла до наших часів. Навіть попри те, що Моне частково копіював стиль таких карикатуристів, як Каржа, Хадола та інших, вже по цих роботах можна помітити здібності молодого митця. “Кумедно. Сміливо. Ви талановитий, юначе” – сказав йому Ежен Буден, колишній моряк, котрий, розлучившись із морем, почав втілювати любов до нього на своїх картинах.
Створивши собі клієнтську базу, молодий Клод-Оскар Моне почав отримувати чималий прибуток, а згодом казав, що “якби я продовжив в тому ж дусі, то зараз був би мільйонером”. І мільйонером Моне таки стане, але зовсім-зовсім нескоро. Бо далі – перші спроби в живописі, сам Гавр, а не лише його мешканці і той самий Буден, картини якого продавалися у тій ж крамниці, що й карикатури Клода. Це викликало у юнака неабияку неприязнь до старого моряка, хоча незабаром цей, як казав хлопець, “недоумок, що вважає себе художником” перетворився для Клода на наставника, вчителя та близького друга. Гюстав Жеффруа, близький приятель імпресіоніста, відзначав, що зустріч з Буденом відіграла у житті Моне роль блискавки, яка запалила його дух. “Мов полуда спала з моїх очей! Я раптом осягнув, чим може бути живопис. Так, якщо я й став художником, то лише завдяки Будену!” – пізніше згадував він.
Салон приймає! Вперше і чи не востаннє
25-річний Моне жив у Парижі з другом-художником Фрередіком Базілем. Він вже навчався у майстерні Глейра, котрого “люб’язно” називав “глером” (франц. – слиз), познайомився з Ренуаром та Сіслеєм, кілька разів посварився з батьком та тіткою стосовно грошей та встиг подати свої роботи на Салон, який того року проводили у Палаці Промисловості. Хоч Ренуара в каталозі тоді підписали як “учня М. Глейра”, Моне від такої честі відмовився. І це анітрішки не вплинуло на його успіх. Дебют Клода був грандіозним, хоч і призвів до конфлікту із Едуардом Мане.
На Салоні молодий Моне виставив два зображення гирла Сени. Марини, написані його пензлем, вражазили відвідувачів та критиків, а Поль Манц в “Газет де Боз-Ар” пише: “Тепер ми мусимо назвати публіці нове ім’я. Ніхто з нас раніше не чув про Клода Моне, але його пейзаж (…) змусив нас затриматися у виставковому залі.”
І нехай вже незабаром Салон не прийматиме картину за картиною, нехай Моне з однодумцями (чи радше друзями по ідеї та горю) організовуватиме незалежну виставку імпресіоністів, нехай читатиме в газетах критичні статті і підкреслюватиме олівцем кожен незадовільний коментар. Зараз він перспективний і цікавий публіці. Зараз він – нове ім’я у французькому живописі.
А далі була вона – муза, “тріумфальна жінка”, легка та невимушена. Про прекрасну Камілу Донсьє можете прочитати тут.
Від війни подалі, до туманної Англії
“Вітчизна у небезпеці!” – кричали перші шпальти газет, Наполеон ІІІ оголосив війну Пруссії Бісмарка. Нам слід радіти, що імператриця Євгенія наказала забрати на фронт усіх дієздатних чоловіків до 40-ка років, а Клод Моне, вважаючи війну марною та безсенсовою справою, виявився достатньо хитрим. Хтозна, можливо, їх з Базілем спіткала б однакова фатальна доля.
Моне вперше навідався до туманного Альбіону, втікаючи від франко-прусської війни, хоча згодом повернеться сюди ще не один раз. Тут, в Лондоні, він побачив роботи великого англійського художника Уільяма Тернера. І хоч Ренуар казав, що “Тернер наче малював шоколадом”, Моне не зміг заперечити тієї повітряності та легкості, яку передають його картини. Він познайомився з “моделлю” англійського живописця та надовго зав’язав із нею дуже своєрідний роман. Тут Моне знайшов нову натурницю – сповнену спокійної краси та благородності, владну, холодну, але таку чарівну Темзу.
This slideshow requires JavaScript.
Вона повсякчас з’являлася на його роботах – поряд з Вестмінстерським палацом, мостом Ватерлоо та Чарінг-Кросс. Його Темза туманна та сіра на одних полотнах, а на інших – вкрита жовтогарячим світлом вечірнього сонця. Однак найбільше Моне хотілося вловити мимолітний ефект жовтого туману над рікою – “горохового супу”. Джон Сінгер Сарджент, також художник, якось навідався до Моне та застав його в оточенні майже дев’яноста незакінчених полотен, кожне з яких відрізнялося кольором власне цього “супу”.
This slideshow requires JavaScript.
1877 – рік паротягів
Ще в період бідності, коли в молодого художника не було й копійки в кишені, а більшість сил він витрачав на кореспонденцію із текстом “надішліть мені, будь ласка, кількасот франків”, що вже перетворилося на ритуал, Моне орендував квартирку-гарсоньєрку на Монсе. Це здається безглуздою витратою грошей (і, можливо, так воно і є), доки ви не дізнаєтеся, що саме в околицях цієї вулиці був розташований вокзал Сен-Лазар.
This slideshow requires JavaScript.
Для Моне настав новий період, коли його серце полонили не пейзажі Нормандії, не вулиці Парижа та не блакитні марини. Він почав писати паротяги, які прибували на Сен-Лазар. На цих полотнах він зробив маленьку революцію – революцію ідеї поїзда, котрий в той час уособлював в собі силу, могутність, потужність, тоді як на роботах імпресіоніста він виглядає радше граційним, аніж величезним та страхітливим. Серія “Вокзал Сен-Лазар” показує, що краса й гармонія на картині залежать зовсім не від зображуваного об’єкта, а він суб’єкта, що його пише. Під вправною рукою майстра (і, безумовно, завдяки його здібності вбачати красу) індустріальний сюжет набував поетичності та грації.
Тоді про серію вокзалів Моне сказав фразу, яку можна вважати за лейтмотив усієї його творчості: “Я думаю, що зображення одного й того ж сюжету в різний час доби не буде банальним, оскільки різне освітлення дивним чином з кожною годиною змінює свою подобу та колорит будівель.”
Копиці сіна
Одна з робіт цього циклу є найдорожчою серед будь-коли проданих картин Клода Моне. Піссарро якось сказав, що саме на цих полотнах “відчувається рука справжнього майстра.”
Моне, звісно, не єдиний помітив, що копиці сіна можуть цікаво виглядати на картині. Їх малювали й Гоген, і Ван Гог, і Мілле, і вже згаданий друг-імпресіоніст Піссарро. Клод, натомість, застосував до зображення стогів сіна свій улюблений прийом – ловив світло. Над цією серією живописець працює довго – він виходить на пленери за будь-якої погоди і у будь-якупору року. Саме тому серед цих полотен є й зимові, й літні копиці сіна. Моне виходив на поле разом зі своєю падчерицею Бланш, яка покірливо штовхала за ним візок із обладнанням. Працюючи за мольбертом, він час від часу поспішно казав: “Бланш! Негайно! Інше полотно! Нуж-бо, сонце змінюється, я продовжу те завтра в цей ж час.”
This slideshow requires JavaScript.
А втім, не все “сіно” було написане безпосередньо на пленерах – деякі роботи Моне закінчував вже в своїй майстерні, додаючи різні відтінки по пам’яті.
Під час роботи над серією стогів, з художником трапилася цікава історія, майже художня катастрофа. Його шестиметрову “модель” хотіли розвалити фермери, які володіли полем. Клод погодився заплатити селянам й взяти копицю в оренду, аби вони дали йому ще трохи часу, щоб завершити картину.
Революція соборів
“Погода не псується, я задоволений, але, жахіття, скільки ж роботи з цим собором!” – пише Клод Моне дружині Алісі, коли в лютому 1892 року навідується до Руана.
Помаранчеве вечірнє та зеленувато-світанкове сонце, блакитний туман, рожеве проміння, що “торкається” фасаду Руанського собору опівдні – аби мати можливість спіймати будь-яку зміну в освітленні чи в повітрі, Моне орендує у торговця одягом Фернана Леві невелику кімнату на другому поверсі, з вікна якої відкривається вигляд прямо на паперть церкви. Під час роботи Клоду навіть почали снитися жахи. Він написав своїй дружині Алісі: “Усе, я так більше не можу! Я цілком пригнічений. Всю ніч мені снилися одні жахіття – на мене падав собор, а я все ніяк не міг зрозуміти, якого він кольору – блакитний, рожевий чи жовтий?…”
Втім, головним героєм картини є не Руанський собор, а світло. Імпресіоніст не ставить собі за мету показати величність готичної архітектури чи майстерно виконані скульптури на фасаді. Йому важлива метаморфоза світла, його перламутровість чи матовість. Моне зображає західний фасад, тому, відповідно, найбільше сонця падає на церкву на “вечірніх” картинах, тоді як “ранкові” та “денні” полотна виконані у більш темних, блакитно-пурпурових відтінках. Художник грається з ними, змішує, додає, намагається показати собор не лише в різні частини дня, але й в різних варіаціях кольорів – “Коричнева гармонія”, “Симфонія у сіро-рожевому світлі” тощо.
This slideshow requires JavaScript.
Парадокс собору також полягає в тому, як він написаний. Жорж Клемансо, політик та близький друг Клода, пояснює це так: “Як вдалося художнику, який стояв лише за кілька сантиметрів біля свого полотна, вловити той тонкий і водночас точний ефект, що можна помітити лише на відстані? Очевидно, завдяки особливості своєї сітківки. (…) Камінь, пронизаний світлом, під грузом століть залишається твердим та міцним. Собор непохитний, його розмиті туманом обриси незворушні, лише пом’якшені мінливими небесами; кам’яна квітка, сповнена живої пульсації, підставляє поцілункам світила свої життєрадісні вигини і під ласкавістю золотого променя, який танцює в тонкій куряві, змушує відчути пристрасть до життя.”
До водяних соборів
Ви можете уявити собі на роботах Клода Моне лише біле латаття? Без кольору, градації відтінків чи яскравості – блакитне полотно води та білосніжні пелюстки? Так, можливо, й було б, якби не Жозеф Борі Латур Марліак (так, французи любили довгі імена). Цей французький ботанік у своєму маєтку Le Temple-sur-Lot займався культивуванням різних видів водяних лілій, завдяки чому вивів 66 сортів німфей, які могли тепер рости не лише в оранжереях, але й у ставках. Цим Моне й скористався.
Слід згадати, що “першовідкривачем” латаття він не був – цей образ уже набув багатого культурного антуражу в Франції ХІХ ст. Водяні лілії, як символ жіночного, ніжного, екзотичного згадувалися у поезії та мистецтві ще задовго до “Декорацій”. Про них так чи інакше писали Моріс Метерлінк, Жорж Санд та навіть близькі друзі Моне – письменник Октав Мірбо й поет Стефан Малларме. Клод, однак, зміг передати нам ці тендітні “створіння” так, що їхній образ закарбувався у нашій свідомості, як саме його квіти. Його німфеї – його наяди.
Малларме, про якого ми вже згадали, до речі, асоціював лілії з відсутніми жінками. І хоч Стефан помер 1898 року, коли Моне лише почав писати латаття, гіпотеза про уособлення жіночого в цьому образі ще довго супроводжуватиме дослідників мистецтва великого імпресіоніста. Наче німфеї – це жінки (чи, радше, їхня відсутність), “на які наклали заборону хворобливі ревнощі Аліси”.
Чи справді Моне намагався “сховати” у тендітних пелюстках жіночі фігури, чи просто його лілії настільки ніжні, ласкаві та “оксамитові”, що мимоволі нагадують нам щось дівоче й делікатне – не знаємо. Єдине, що можемо сказати точно: німфеї – це Моне, а Моне – це його німфеї.
This slideshow requires JavaScript.
Невже Ви сюди дочитали? Можете позмагатися у терпінні навіть з Моне! Тому будемо лаконічними. Це, безумовно, не всі теми, які висвітлював імпресіоніст. А втім: Моне шукав, Моне творив, Моне писав – тепер ви знаєте що, де та коли.
Кулик Тетяна
Читайте також:
Джерела:1. Мишель де Декер Клод Моне / Молодая гвардия, 20072. Ревалд Дж. История импрессионизма / Республика, 19943. Кинг Р. Чарующее безумие. Клод Моне и водяные лилии / Азбука, 2018
Comentarios