– Ви говорите іспанською, чи не так? – Ні.
Буває, що набридає слухати. Коли говорять одне й те ж різними словами. Коли намагаються сказати багато, а не кажуть нічого. Коли просто балакають про непотрібне. Буває, що хочеться тиші, а коли її не вистачає в буденності, на допомогу приходить Джим Джармуш. Про двогодинний фільм із 25-ти сторінковим сценарієм, де 70% – зовнішній вигляд героя, спокій, Іспанію та медитацію можна говорити годинами, а можна залишити його без слів. Режисер погоджується з усіма інтерпретаціями.
Рік: 2009 Жанр: драма-недрама, трилер-нетрилер, екшн-неекшн, джармушівська стрічка Акторський склад: Ісаак Де Банколе, Білл Мюррей, Гаель Гарсія Берналь, Джон Гарт, Жан-Франсуа Стевенін, Луіс Тосар, Паз де ла Гуерта, Тільда Свінтон, Юкі Кудо
Про що?
Увага! Безіменний персонаж фільму Джима Джармуша відправляється в дорогу. Шок! Жах! Провокація! Але це не звичайний роуд-муві. У героя є місія і він прилетів до Іспанії, щоб її здійснити. Чоловік замовляє два еспресо в різних чашках, їсть папірці і НЕ говорить з незнайомцями (як і вчила мама). А вони розповідають йому про живопис, кіно, літературу, доки він не підсуває їм під носа пачку сірників, мовляв, замовкни вже, ходімо працювати. Головний герой їде з Барселони в Севілью, із Севільї до іспанського передмістя, розглядає по одній картині іспанського художника за похід у музей і захопюється тай чі (єдині сцени, які нагадують бійки). Це все красиво, геометрично, статично й витончено-динамічно знято, кольорокорекція тішить, а особливо тих, хто любить вельветово-червоний колір. Не крові. Бо тут “ніяких пістолетів, ніякого сексу”. Яка ж у героя місія? Фантазуйте. Але пам’ятайте: “Той, хто думає, що він більший за інших, повинен піти на кладовище. Там він побачить, що таке життя насправді – це жменя бруду”.
Звідки взялася така ідея?
Джим хотів зняти фільм із Ісааком де Банколе, в якому той повністю контролює свої емоції. А ще режисер у 80-х був у Барселоні, мешкав у Білій вежі (ісп. “Torres Blancas”) і вирішив, що треба там зняти кіно. Потім слухав музику Ghost, Sunn O))), Boris, іноді Адажіо Шуберта, думав про бідного Баха та його варіації, читав есе Вільяма Берроуза “Межі контролю”, забув, про що текст, але запам’ятав назву та вирішив написати сценарій до нового кіно. Джим приніс продюсерам матеріал для зйомок на 20 чи то 25 сторінок, сам не пам’ятає, і був здивований: вони дали добро. Як і Ісаак, і Джон Гарт, і Тільда Свінтон, і Білл Мюрей, і оператор Кріс Дойл. Треба було знімати.
“Межі контролю” – це перший фільм Джармуша, знятий за межами США. Тому Іспанії, країні, яку вибрав, він вирішив приділити найбільше уваги в стрічці. Наприклад, усі картини, на які дивиться головний герой у музеї (до речі, Прадо Джиму не сподобався, тому він пішов у галерею сучасного мистецтва), іспанських художників. Це кубістичне полотно Хуана Гріса “Скрипка”, яке Джармуш порівнював за концепцією з фільмом: звичайний об’єкт у головоломці форм; “Гола жінка” Роберта Фернандеза Бальбуена; “Пейзаж” Антоніо Лопеза Гарсії та “Великий лист” Антоні Тап’єза. Один з основних прийомів фільму – повторення. І картини дуже добре його відтворюють: персонаж дивиться на зображення голої жінки і знаходить в своїх апартаментах таку саму живу.
Іспанське в фільмі й фламенко. Слова: “Той, хто думає, що він більший за інших, повинен піти на кладовище. Там він побачить, що таке життя насправді – це жменя бруду”, – взято з пісні такого жанру. Під час розвідки обстановки Джим завітав до невеличкої крамниці з іспанськими фламенко-платівками та попросив знайти записи 20-х років XX століття трагічного та повільного музичного відгалуження іспанської традиції – петенерас (peteneras). Продавець дуже втішився і дав Джиму цілу купу музики для роздумів. А танцівниця La Trucko (з ісп. “трюк”), із якою він працював над фільмом, спеціалізувалася на цьому особливому жанрі. Так народилася ще одна надкрасива сцена в картині. Цікаво, що артистка називає цей заборонений повільний сконцентрований на руках танок – тай чі фламенко. Тому рухи, які актори виконують на сцені, нагадують медитативну концентрацію головного героя наодинці з собою – ще одне несподіване для автора повторення.
Цей фільм тримається на кількох простих концепціях, які ми можемо варіювати та вар’ювати: контроль персонажа над собою, штучність і картинність реальності, нерозкритість сюжету. Перше повністю залежало від Ісаака де Банколе. Актор зізнався, що не виражати жодної емоції було складно. А один критик навіть підрахував, що за фільм герой усміхнувся аж один раз. Та Джармуш ставить перед нами питання: межі контролю, бо герой контролює себе чи контролюють його? Зверніть увагу на гелікоптери, на твердження Ісаака про те, що він на роботі, на цих дивних незнайомців і дайте відповідь.
Щодо картинності: такого ефекту добилися за допомогою зйомки на восьмиміліметрову камеру (Super 8) та хромакею. Коли персонаж їде в потязі та потягує свої два еспресо (лайфхак від Ісаака: у двох окремих еспресо більше кофеїну, ніж у подвійному, от і все), він дивиться у вікно, а пейзаж має несправжній вигляд, ніби герой досі в музеї. Так з багатьма статичними кадрами. До речі, важко помітити, але левову частину цього фільму було знято з рук. Штучність у всьому вимушена: Тільда Свінтон у образі екстракту білявки (копія Ірини Білик) та Джон Гарт як наймандрівніший порепаний художник. Нехай їхній зовнішній вигляд транслює несправжність, але говорять вони про реальні речі: більшість монологу Тільди про любов до кіно взято з її листа-відповіді синові на запитання “Якими були сни до розвитку кінематографу?” (читайте тут). У цьому теж своя загадка. Без проблем ми можемо зрозуміти лише спосіб написання цієї частини сценарію: за ніч до зйомок. Джармуш – наша людина.
Чим надихався режисер?
“Постріл впритул” Джон Бурмен, 1967
Американський неонуарний фільм надихнув Джармуша з двох причин: він знятий за книжкою Дональда Вестлейка під псевдонімом Річард Старк, від якого Джим і почерпнув образ контрольованої людини, яка за присутності купи жінок і на відміну від інших протагоністів цього жанру, залишається без сексу та будь-яких задоволень. Також у фільмі Бурмена головну роль грає Лі Марвін, на честь якого в Джармуша навіть є секретний клуб-секта. Любите темне кіно про темні ситуації? Дивіться і переконуйтеся, що Джармуш майстерно викрав звідси кілька ідей.
“Самурай” Жан-П’єр Мельвіль, 1967
Коли ми побачили цей фільм у переліку натхнень до стрічки, ми пищали і стукали кулаками по столу зі злістю, бо не помітили самі. Якщо коротко: Франція, мовчазний Ален Делон, блакитні кольори та рухи, від яких сироти по тілу. Звідси Джармуш підхопив тишу та зйомку. А ще віддав данину вартісному старому кіно. Це той фільм, який справді варто глянути, щоб розуміти, де починався Тарантіно, Скорсезе та, безперечно, сивоволосий Джим.
Джим Джармуш про речі, які він любить:
“Я люблю знімати екшн фільми. Тільки без екшну”.
А ми – дивитися, хвилюватися і напружено стежити за стрічкою, де ніхто не говорить нічого конкретного. Порелаксувати чи подумати – обирайте самі.
Comments