Гаспар Ное як режисер добре вміє робити чотири речі: показувати внутрішні монологи, шокувати відвертими сценами, виявляти естетику в буденних, деколи огидних речах, а також піднімати складні соціальні питання. Все це він блискуче поєднує у фільмі “Вхід в порожнечу”, помістивши глядача у голову протагоністу. Для всіх, хто ніколи не пробував наркотики, але дуже цікавиться, як воно все відчувається – одягайте уявні VR-окуляри і вмикайте фільм!
Рік: 2009
Головні герої: Оскар (Натаніель Браун), Лінда (Пас де ла Уерта)
Про що?
– Чого ти боїшся?– Смерті, мабуть, падіння в порожнечу.
Оскар і Лінда – брат і сестра. Після аварії, в якій загинули їхні батьки, вони поклялись на крові бути завжди разом і практично здійснили обіцяне. Після років окремо їхні шляхи нарешті перетинаються в Токіо – місті червоного неонового світла, який так любить Гаспар Ное. Він – початківець-драгдилер, вона – танцівниця в стрип-клубі, яка прилетіла до брата в Японію зі щирим захватом в очах і ведмедиком в руках. Він проти її стосунків із власником клубу, вона проти його захоплень наркотиками. Вони непомітно для себе сповзають у порожнечу, проте продовжують займатись тим, чим займались і не розуміють, що можна жити інакше. Ное любить знімати аутсайдерів, яким байдужі не тільки прагнення суспільства до світлого майбутнього, але і власне “завтра”.
Оскар і Лінда то разом, то поодинці тонуть у фривольному існуванні, повному бруду та наркотиків. Через свій спосіб життя Оскар опиняється мертвим у туалеті нічного клубу із порожнім пакетиком з-під наркотиків. Проте історія на цьому не закінчується, а лише починається у найкращих традиціях тибетських вірувань у смерть і реінкарнацію.
Гаспар Ное з самого початку фільму веде зйомку від імені Оскара, створюючи відчуття присутності в його голові. На відміну від “Екстазу”, де події відбувалися в реальному житті, а думки і переживання героїв передавались через міміку та жести, у стрічці “Вхід в порожнечу” ми бачимо все зсередини. Таке відчуття, ніби режисер вмиває наші обличчя руками Оскара, вбиває одночасно його і нас і дозволяє спостерігати за подіями після смерті очима хлопця.
Життя і смерть, реальність і наркотична галюцинація, буття і порожнеча за ці три години незбагненним чином стають настільки невіддільними один від одного, що з кольорових шматочків неонового пекла виходиш, ніби заново народженим.
Назва фільму
На початку режисер показує блимаючий неоновий напис “Enter”, а в кінці замість “The End” написано “The Void”. Так весь фільм Оскар згадує своє життя і усвідомлює, що воно нічого не значило.“Вхід в порожнечу” (“Enter the Void”), тому що в кінці його життя – нічого.
Ідея створення фільму
“Вхід в порожнечу” – втілення мрій двадцятип’ятирічного Гаспара Ное. Режисер у підлітковому віці зацікавився наркотиками, потойбічним світом і питаннями смерті. З часом інтерес зник, проте бажання зняти психоделічний фільм, в якому можна було б показати галюцинації від наркотичного тріпу, лишилось. Сам Ное каже, що його фільм – це вільна інтерпретація “Тибетської книги мертвих”. Протягом 15-и років він писав декілька варіантів сценарію, обираючи місцем зйомок то Нью-Йорк, то міста Франції. Ідея ж знімати від першої особи з’явилась, коли Ное під дією галюциногенних грибів дивився “Леді в озері”. У всіх свої музи, правда ж?
Чим надихався режисер?
“Леді в озері”, Роберт Монтгомері, 1947 р.
На той час зйомка від першої особи була революційною в кінематографі. Монтгомері зняв свій нуарний фільм по детективному роману Реймонда Чандлера, який був написаний від імені головного героя. Тоді, переглядаючи цю стрічку, двадцятитрьохрічний Ное під дією псилобісцина практично перенісся в голову головного героя. Після цього він вирішив, що техніка зйомки, за якої дія показується очима головного героя, є дуже вдалим кінематографічним прийомом.
“2001: Космічна Одісея”, Стенлі Кубрик, 1968 р.
Режисер вказує на Кубрика, як на головне джерело натхнення. Він зізнався в одному з інтерв’ю, що перегляд “Космічної Одісеї” у семирічному віці змінив його життя та надихнув стати режисером. “Вхід в порожнечу” перегукується зоровими образами із Одісеєю: світло, операторська робота, за допомогою яких обидва режисери створюють експериментальну і психоделічну атмосферу. Вплив цього фільму помітний в усіх роботах Гаспара Ное.
“Дивні дні”, Кетрін Бігелоу, 1995 р.
Кінематографічні прийоми фільму Кетрін Бігелоу тільки посилили бажання Ное зняти фільм від першої особи. Хоча за жанром “Дивні дні” – науково-фантастичний триллер, там також присутні різноманітні драматичні та нуарні елементи. Режисерка торкається складних тем: расизму, насилля, сексизму. Ное взяв сміливість Кетрін і значно вийшов за її межі, не соромлячись показувати аборт на весь екран.
Книга “Життя після смерті” Реймонд Муді, 1975 р.
Не дивно, що Ное підіймає тему смерті так спокійно і ніби зі знанням справи: книга Реймонда Муді – це спражній путівник потойбічним життям. Головна ідея – відповісти на запитання читачів “А що чекає нас після смерті?”. “Вхід в порожнечу” за три години показує бачення режисера, на який вплинув цей текст, а також “Тибетська книга мертвих”.
Критика
Попри порівняння із Кубриком і захоплення сміливістю та епатажністю, Гаспар Ное поки лишаєтся двадцятирічним юнаком, який знімає кіно про наркотики та вечірки. Його режисерська мова впізнавана: неперевершені довгі плани, червоне світло та реалістична картинка наркотиків в дії. Проте “Вхід в порожнечу”– місцями затягнутий. Оскар блукає думками і спогадами, нікуди не поспішаючи і нічого не пояснюючи. Проте, якщо ви розумієте, що означає “гаспарівський” фільм та хочете легкої філософії, яка за вашого бажання перетворюється у серйозні роздуми про життя і смерть – ця стрічка саме для вас.
Шевчук Ангеліна
Читайте також:
Comments