Софія Кополла любить знімати кіно про самотніх і меланхолійних людей. Вона знає ціну людських стосунків і їх відсутности. Тому, припускаємо, що після карантину режисерка вийде з ідеєю для нового фільму про якусь одиначку або одинака. А поки вона, як і ми, перебуває в ізоляції, пропонуємо переглянути її фільмографію. Там знайдете і цікаві сюжети, і повільні безцільні естетичні історії, і себе, маленького на тлі такого великого світу, в одному з нечисленних героїв. З’ясовуємо, що дивитися й на що звертати під час перегляду.
“Незайманки-самогубці” (1999) та “Обдурений” (2017)
Почати знайомство з режисеркою можна з її дебютного фільму – “Незайманки-самогубці”. Це історія про п’ятьох сестер-підлітків Лісбон і (неспойлер) їхні самогубства. Дівчатка народилися в суворій сім’ї і змушені постійно дотримуватися встановлених батьками кордонів. Одна з них не витримує ще в перші дві хвилини стрічки й зчиняє спробу самогубства. Коли її рятують і лікар помічає, що вона немає причин помирати, Сесилія відповідає: “Лікарю, ви ніколи не були тринадцятирічною дівчинкою”. Ця репліка задає тон стрічці.
У 1999 році визнаних жінок у кіноіндустрії було мало і зняти фільм про дівчат очима дівчини не було кому. Тому за це взялася Софія. Щоправда, ця стрічка більше схожа на потаємне зазирання в підлітковий світ жінки, бо оповідається хлопчиками, які закохані в сестер і до кінця не можуть їх зрозуміти.
Зверніть увагу на візуальне наповнення картини: у Копполи переважно мало діалогів, їй важливо передати емоційний стан героїв, що вона робить за допомогою тремтливої камери, і через постановку кадру, де персонаж один на тлі порожнього простору.
В одному пункті з дебютним ми зазначили крайній фільм режисерки “Обдурений”. Він оповідає про групу дівчат, учениць жіночого пансіону на Півдні США під час Громадянської війни. Це другий в кіносвіті фільм на основі роману Томаса Куллінана «Розмальований диявол». Зняти його режисерка вирішила, бо їй не вистачало інсайдерського погляду на героїнь. Адже це фільм-дослідження зміни поведінки жінок різного віку в присутності протилежної статі.
У пансіон, де живуть дівчата від 12 до 17 років та їхні виховательки, потрапляє поранений ворожий солдат. Через це стаються суперечки, сексуальні потяги, зізнання в коханні та трохи готичного горору. За цей фільм Коппола отримала Золоту пальмову гілку за режисуру на Каннському кінофестивалі, тоді друга жінка за всю його історію.
Зверніть увагу на те, як Коппола візуально творить з дівчат один організм і, водночас, за допомогою камери показує, що й серед людей можна бути самотнім. Пошукайте референси на попередній фільм і вслухайтеся в діалоги. Це єдина стрічка, де для режисерки вони надважливі.
“Труднощі перекладу” (2003) та “Десь” (2010)
Багаті теж плачуть. А у фільмах Софії Копполи їм страшенно самотньо. У “Труднощах перекладу” герої Скарлетт Йогансон і Білла Мюррей нудьгують у елітному готелі в Токіо, а в “Десь” герой-актор не може знайти собі місця й радости в номері-помешканні в Лос-Анджелесі.
Це ідеальні стрічки, щоб звернути увагу на те, якою режисерка бачить самотність візуально: її герої постійно кудись йдуть або їдуть, часто без жодних намірів, ми дивимося на них через скло автомобілів і автобусів, ніби вони від усіх відчужені, і ніяк не можемо встояти на місці, бо камера нестабільна. Гармонія в кадрі з’являється лише тоді, коли герої Мюррея і Йогансон проводять час разом, а персонаж “Десь” спілкується зі своєю чарівною донькою. Кольори ж у стрічках приглушені: відображають меланхолію.
“Марія-Антуанетта” (2006) та “Елітне суспільство” (2013)
Хоча ці два фільми про людей у різних соціальних статусах й у різні епохи, їх об’єднує юність. Стрічка “Марія-Антуанетта” розповідає про однойменну королеву Францію, ту саму, яку всі підручники з всесвітньої історії звинувачують через фразу “Нехай їдять тістечка” під час голоду та революції у Франції. Тільки ми бачимо її, як чотирнадцятирічну дівчинку, яка змушена покинути свій дім у Австрії, одружитися і якомога швидше народити дітей. Їй ж хочеться танцювати на вечірках, грати в азартні ігри, ходити в оперу, фліртувати з чоловіками й збирати полуниці.
У “Елітному суспільстві” розповідається реальна історія підлітків, які грабували будинки знаменитостей. Тільки ми бачимо її через призму Марка, новачка у школі, який вперше знаходить подругу і погоджується на всі її безумні ідеї. А вона лише прагне того, що бачить по телевізору: розкоші.
Зверніть увагу на музику в “Марії-Антуанетті” та вбрання, вони тут сучасні (вбрання не все) для того,щоб передати близькість переживань головної героїні будь-якій сучасній дівчинці-підлітку. А в “Елітному суспільстві” обов’язково подивуйтеся міксу з різних способів зйомки: тут і хроніка з життя знаменитостей, і вперше для Копполи цифрова камера (у всіх інших фільмах – плівка), і фото з телефонів героїв, і записи на веб-камеру.
Фільми Софії Копполи хоч і меланхолійні, насправді дуже легкі. Дивитися їх хочеться один за одним, щоб поринути у її світ повністю. Його пропрацьована візуальна складова (до речі, режисерка вивчала живопис і фотографію, а також працювала з Chanel) та розмірений темп оповіді цьому сприяють. Тож, вмикайте самотніх людей на екранах і дивіться, яке красиве у них життя, попри все.
Comments