Що робити, коли в українському кінематографі твориться “пуританська” вакханалія? Ракурси – типові, історії – безглузді, а кожен фільм – схожий на попередній. Франсуа Трюффо сказав би: “Знімайте самі”. Власне, так він і зробив у Франції 1960-их. Взяв камеру, покликав товаришів-критиків і почав творити нове мистецтво. Французька нова хвиля – це період тотальної революції кіномови та кіноестетики, коли молоді режисери порвали з канонами та створили експериментальні стрічки. Їхні фільми зачіпали: імпровізацією в зйомці та режисурі, інтимними сюжетами й яскравим монтажем. Як правильно кінореволюціонувати? Вчимося у французів за п’ять фільмів нової хвилі під будь-який настрій.
Щоб закохатися у гангстера Бельмондо
“На останньому подиху”, Жан-Люк Годар
Якщо ви до нестями не влипли в Жан-Поля Бельмондо в ролі пристрасно-(не)еротичного священника, то вам варто подивитися перший фільм Годара “На останньому подиху”. Його головний герой Мішель – бунтар і злочинець, затягує в авантюрне життя свою недоколишню-недотеперішню подругу Патрицію. Вона журналістка, блондинка і американка. А ще тут є Бельмондо у заламаному капелюсі та вінтажні американські автомобілі – хіба щось може бути краще?
Спойлер: може. Фантастичний “бунтарський” монтаж. “На останньому подиху” – маніфест визначної кіномови Жана-Люка Годара. Фільм знятий за принципом суцільної імпровізації: іноді режисер посеред роботи йшов у кав’ярню, дописував діалоги та віддавав акторам, а оператор використовував інвалідний візок. Змонтували стрічку всупереч тодішнім канонам. Одна із найвідоміших сцен у фільмі – діалог між Мішелем і Патрицією в машині.
Замість типової зйомки “обличчя-реакція-обличчя-зйомка через плече” Годар вирішив узагалі не показувати героїв. Він знімав Патрицію зі спини, а монтаж зробив різким, щоб кадри “перестрибували” один на одного (метод джамп-кату), доки герой Бельмондо говорить. Нарізка останніх у “На останньому подиху” до абсурду різка й хаотична, але робить фільм ще більш естетичним.
І Бельмондо, звісно ж, Бельмондо.
Щоб згадати бунтівну молодість
“400 ударів”, Франсуа Трюффо
Якщо в дитинстві ви були в захваті від “Федька-халамидника” Володимира Винниченка, то знайдете спільну мову із Франсуа Трюффо. Його дебютна стрічка “400 ударів”, яку також вважають початком “нової хвилі” надихнула багатьох режисерів (Веса Андерсона, наприклад, на створення першого фільму). Це кіно про хуліганську естетику, “дитинну” легкість та вуличну життєствердну ліричність. Жан-Люк Годар згадував, що після показу цього фільму зал наче онімів – панувала непроникна тиша. І не дивно: “400 ударів” став проривом у кінематографі.
Зйомка на вулиці, молодий непрофесійний актор Жан-П’єр Лео, різкий монтаж, легка рухлива камера – все це здавалося одночасно і революційним, і диким. “400 ударів” – це історія про складного підлітка Антуана Дуанеля та його спроби потоваришувати з матір’ю, літературою (але не спалити портрет Бальзака), суспільством і собою. Назва стрічки пов’язана із французьким висловом “faire les 400 coups”, що трактується як “ходяча катастрофа”. Про життя цього підлітка Трюффо зняв ще кілька стрічок, серед яких “Антуан та Коллет”, “Вкрадені поцілунки”, “Сімейне багаття” та “Любов, що втекла”.
У “400 ударах” дивовижно все: естетичні кадри, Антуан, за якого водночас і соромно, і гірко, і смішно, та забуте відчуття дитинства, коли дорослі здаються ворожими й дурними. Мовляв, вони втратили смак життя і думають хіба про гроші й освіту (важливо: освіту філолога, щоб писати листи французькою!). На противагу цьому існує бунтарський світ Дуанеля, дух якого Франсуа Трюффо вдалося передати настільки точно й чуттєво, що хочеться вибігти на вулицю, забути про невиконані уроки й побігти до луна-парку.
Щоб посваритися з Декартом, потоваришувати з відчуттям прекрасного та помедитувати
“Минулого року в Марієнбаді”, Ален Рене
Алена Рене називають представником літературного “антироману” у світі фільмів. Таке собі “антикіно” – дещо сюрреалістичне, дещо абсурдне й до біса естетичне. “Минулого року в Марієнбаді” – це історія-сон та історія-мрія, в якій головний герой згадує, як познайомився на відпочинку із жінкою. Важливо: переглядаючи цей фільм, посваріться з раціональністю. Відкиньте бажання аналізувати сюжет лінійно й структуровано. Вимкніть мислення й насолоджуйтеся.
Власне, так і треба.
Щоб розчаруватися у долі (не Шевченковій)
“Красунчик Серж”, Клод Шаброль
Пам’ятаєте того вродливого однокласника, за яким бігали дівчата, а вчительки пророкували йому велике майбутнє? Що з ним трапилося, куди він пішов, чи сталося так, як всі гадали? У Сержа – ні. Він одружився з Івонн, яка від нього завагітніла та жив спокійним (пиятицьким) життям, доки не приїхав його колишній приятель. Останній захворів на туберкульоз, тому навідався до рідного міста. Його здивувало те, що його друг – красунчик Серж – перетворився на похмурого, вічно розгніваного та розчарованого пиятику, який навідріз відмовляється приймати допомогу.
“Красунчик Серж” – це дебютна стрічка Клода Шаброля. Він знімав її за копійки та з максимально обмеженими ресурсами. Плівки було рівно на стільки, скільки ми бачимо на екрані. Жодного шансу на помилку. Зйомки проводили у провінційному містечку Сардан, де виріс Шаброль, а рухливі сцени оператор створював на малолітражному автомобілі. Попри це, “Красунчик Серж” – справді авторське кіно.
Поняття “автора фільму”, до речі, з’явилося в період “нової хвилі”. Франсуа Трюффо закцентував, що фільм – це творіння режисера і нікого іншого. До справжніх “авторів” він зачислив Гічкока, Ейзенштейна, Орсона Веллса тощо. Клод Шаброль притримувався цієї ж думки. Його “Красунчик Серж” багатий на притаманний тодішнім режисерам живий монтаж – легку рухливу камеру, естетичні кадри, – але компонування сцен не таке різке.
Переглянути, щоб познайомитися із Шабролем у його найкращі (кіно)роки та відчути суцільну безвихідь буття.
Щоб бути правдивим
“Злітна смуга”, Кріс Маркер
“Фотографія – це правда, а кіно – це правда 24 рази на секунду” – цю фразу зі стрічки “Молодий Солдат” Годара вважають кредом “нової хвилі”. А що, як поєднати кінематограф і світлини? Кріс Маркер спробував, щоб досягти правдивості в квадраті. Його фільм “Злітна смуга” – це експеримент, виклик і надкрасива антиутопія.
28 хвилин. Чорно-білі фотографії. Розповідь від першого лиця. “Злітна смуга” – стрічка, складена зі світлин. Вона розповідає про чоловіка, який опинився в минулому щоб врятувати людей майбутнього. Якщо ви подумали, що це вам щось нагадує – не дивуйтеся. Ця короткометражка стала вагомим натхненням для створення фільму “12 мавп” Террі Ґілльяма із Брюсом Віллісом у головній ролі. Його ми, до речі, також радимо переглянути. А єдина рухлива сцена у фільмі, де дівчина дивиться в камеру й кліпає, процитована Рідлі Скоттом у стрічці “Той, що біжить по лезу”.
Маркер здебільшого знімав документалки, а “Злітна смуга” є його єдиним художнім фільмом. Це не тільки цікавий (і захоплюючий) експеримент із формою, але й красива історія пам’яті про кохання, загубленого між часом і простором.
Безумовно, п’ятьма фільмами у “новій хвилі” не обмежишся. Творіння Годара, Шаброля, Трюффо, Рене, Ріветта, Ромера тощо – це суцільна насолода, яку можна переглядати будь-коли. І навіть якщо у ви не хочете закохуватися в Бельмондо, шукати долю чи сваритися з Декартом, ми все одно рекомендуємо вам “познайомитися” з цими стрічками. Бо мистецтво може хвилювати без причини, а “нова хвиля” – тим паче.
Comments