Якщо поєднати пастельні барви, сміливі вбрання із шістдесятих, гамір міста та гармонію моря, додати трохи любови до літератури, фотографії та стильних інтер’єрів, вийдуть роботи італійського режисера Мікеланджело Антоніоні.
Продукти його творчости – романтичні, проте реалістичні, немов саме наше життя – сповнені контрастів і парадоксів. Його історії дещо прозаїчні, моментами затягнуті та водночас – загадкові. Про людей, море та іронічний реалізм кінокартин Антоніоні – далі у матеріалі.
ПЕРСОНАЖІ
Мікеланджело Антоніоні зараховують до італійських неореалістів, кіно- та літературних митців повоєнної доби, ключовими принципами творчости яких були акцент на житті звичайного населення та достовірність зображуваних подій, почасти – документальний бекграунд. Передовсім це випливає із його манери взаємодії з героями та підбору типажів: режисер глибоко розкривав на перший погляд звичні, неексцентричні характери пересічних жінок та чоловіків. Втім, робив це так, аби їхні образи й життєві історії водночас резонували з глядачами, чутливо ними сприймалися, і не здавалися надто тривіальними.
Герої стрічок Антоніоні здебільшого представники креативних професій: режисери («Ідентифікація жінки», 1982; «За хмарами», 1995), репортери («Професія: Репортер», 1975), письменники («Ніч», 1961), фотографи («Фотозбільшення», 1966). Автор висвітлював і моменти натхнення, і рутинної роботи, і періоди творчої кризи. Антоніоні не позиціонував своїх героїв-митців як персонажів ірраціональних і відірваних від земного, а радше таких, які схильні до перманентної аналітичної рефлексії усього внутрішнього та насущного, до споглядання реального життя і його детальної фіксації, до довгих монологів, які часто перетворювалися у повноцінні історії та жили власним життям на кіноплівці Мікеланджело. Наприклад, у стрічці «За хмарами» роздуми та фантазії головного героя, режисера, органічно вписувалися у загальний сюжет картини самостійними новелами.
ПСИХОЛОГІЗМ
Реалістичними персонажі Антоніоні є не лише через близькість та зрозумілість їхніх образів, а й через гармонійну складність і багатогранність. Вони мінливо поводяться у різних ситуаціях – залежно від обставин чи бажання; вони багато вагаються і ще більше чинять рішучо, імпульсивно, віддаються пристрасті та емоціям. Вони нервують, ревнують, брешуть, зраджують, впадають у відчай, щиро радіють та відчайдушно, безтямно кохають. Вони почуваються вільними та поневоленими водночас, переживають феєрверк різноманітних почуттів або ж не відчувають нічого. Антоніоні не створював стереотипних типажів, не нав’язував персонажам передбачувані набори дій і реакцій, і цим максимально наблизив своє кіно до справжнього життя.
Часто режисер апелював до роздвоєности людської натури, скомбінувавши в одному характері протилежні риси – це спричиняло непослідовні, ірраціональні вчинки, які герої не здатні пояснити. Втім, хіба не в цьому й криється істинний та іронічний реалізм?
ПРОСТІР
Аналізуючи візуальну складову картин Антоніоні, варто звернути увагу на те, як він поводиться з простором та заповнює кадр. Середовище не створюється довкола персонажів, а вони вписуються у нього. Це додає зображенню живости та натуральности, створює ефект перманентної самодостатньої плинности життя поза межами історії героїв.
Картини Антоніоні дощенту сповнені естетикою міст: італійських («Затемнення», 1962; «Ніч», 1961), іспанських («Професія: Репортер», 1975), британських («Фотозбільшення», 1966). Режисер не романтизує урбаністичні простори і висвітлює їх з різних боків. Він не нехтує пейзажами промзони, чергує їх із елітними житловими масивами та старими вузькими затишними вуличками. Мікеланджело надає велике значення лініям та формам, завжди підбираючи нестандартні ракурси для фільмування будівель різних епох. Завдяки цьому його картини почасти нагадують естетично ілюстровану архітектурну енциклопедію.
Окрім міст, у кадрі Антоніоні часто опиняється море. На противагу людним і енергійним урбаністичним локаціям, морські простори зображені статичними, проте наділені потужною енергетикою. Якщо міста у картинах режисера репрезентують експресію мешканців, то море випромінює власну; воно налаштовує героїв на специфічний стан, підлаштовує їх під свою динаміку, диктує власні правила. Морська естетика у кадрі Антоніоні різноманітна: це і тиха туманна водна гладь, яка переливається відтінками молочного та рожевого («Ідентифікація жінки», 1982), і вільні грайливі хвилі, які вражають своєю неприборканою силою, зафільмовані у чорно-білій палітрі(«Пригода», 1960), і хворобливо бліді холодні простори, які почасти нервово вкриваються хвилями від пронизливого вітру («Червона пустеля», 1964).
Картини Мікеланджело Антоніоні – мальовнича меланхолійна кінематографічна поезія. Вона – про людей та їхні життя, такі різні, парадоксальні та завжди – дуже близькі, зрозумілі та справжні. А ще вона – про безумовну красу буття, завжди естетично вписану в конкретний простір та водночас поза ним.
З ЧОГО ПОЧАТИ ЗНАЙОМСТВО?
«Небезпечний зв’язок речей», 2004 (короткометражний розділ у складі повнометражного фільму «Ерос»): іронічна канікулярна історія сімейної пари про неоднозначність людських почуттів та іронічні збіги обставин.
«Фотозбільшення», 1966: стильна, естетична, динамічна та дещо містична історія про творчість, амбіції та невгамовний інтерес, а також можливі наслідки їхнього синтезу
«Ідентифікація жінки», 1982: сповнена людської та природної краси, розповідь про пошуки себе та натхнення, про намагання втілити захмарний ідеал в реальність, і що із цього може вийти.
Comments