Йти чи не йти: «Одного разу в Голлівуді» Квентіна Тарантіно

Акт самоіронії

Сюжет «Одного разу в Голлівуді» – це динамічна ретро-історія про актора американських вестернів Діка (чия кар’єра зазнає деякого занепаду) та його дублера і друга Кліффа. Останній сприймає буденність оптимістичніше за зіркового товариша та допомагає йому пережити творчо-робочу кризу. На противагу попереднім роботам Тарантіно, герої цієї кінокартини не кримінальні авторитети. Вони грають їх у типовому масовому голлівудському кіно. Чи можна вважати це своєрідним актом самоіронії щодо власних стрічок? Найімовірніше, так: автор наповнив фільм багатьма візуальними та асоціативними референсами до свого кримінально-вестернівського кінематографічного минулого, зображених у дещо комедійному світлі, з нотками гіперболізації та невульгарного бурлеску. Ми знову проводжаємо поглядом числені ретро-автомобілі, як, наприклад, у «Скажених псах», кожен з яких ніби випромінює специфічну матеріалістичну харизму, чи губимося поміж провінційних кварталів одноповерхової Америки, такої типової для робіт Тарантіно. Ми знову є свідками емоційних, навіть брутальних діалогів, подібних до тих, що чуємо упродовж усього «Кримінального чтива».

Вірність самобутності

Попри вагомі зміни у парадигмі «типового тарантінівського персонажа», режисер залишився віданним впізнаваному авторському стилю, передусім – візуальному.

Великі плани

Кіно Тарантіно – абсолютно людиноцентричне, зосереджене передовісм на персонажах і на тому, що має з ними зв'язок. Ми не бачимо естетичних живописних американських пейзажів чи затишних оригінальних інтер’єрів без героя в кадрі. За допомогою регулярних великих портретних планів чи зосередженні на частині тіла людини режисер передає емоції, настрій, ставлення персонажів один до одного та до ситуації, що є невід’ємним сюжетним компонентом. Нерідко герої виражають емоції очима – Тарантіно фокусується на їхніх поглядах, ніби зближуючи глядачів з персонажами тривалим зоровим контактом.

Кольорова гама

Стабільно у кінокартинах Тарантіно вона приглушена, з домінантними пастельними бежево-коричневими відтінками, що не відволікають від сюжету та діалогів. А також із періодичними різкими контрастами – переходом на насичене, грайливе або навіть агресивне жовте, синє чи червоне світло. «Одного разу в Голлівуді» не став винятком. Від попередніх робіт режисера фільм відрізняється хіба соковитістю кольору – ми ніби спостерігаємо перформанс, просякнутий яскравим каліфорнійським сонцем та тамтешньою вогкою літньою спекою.

Синхронізація візуального та звукового

Кінокартина по вінця заповнена фактурним музичним супроводом, переважно динамічним, що не лише створює відповідний настрій і передає атмосферу епохи, а й вдало комбінується із рухами персонажів у момент звучання – вони ніби взаємонакладаються. Перед нами цілісне мистецьке дійство, що збуджує водночас і слухові, і зорові органи чуття, підсилюючи враження. Подібний прийом майстерно використаний не лише у цьому кіно, а й, до прикладу, у знаменитому «Кримінальному чтиві»: саундтрек щоразу так влучно синхронізувався з рухами головної героїні, Мії, що її танок був подібним до таємничих гіпнотичних обрядів. Музика покроково супроводжувала також і гангстерські перестрілки, налаштувавши наше сприйняття на динаміку та жорстокість дійства.

Внутрішні монологи

Персонажі виголошують їх наодинці, у кризових чи емоційних ситуаціях. Можна назвати це однією з ознак специфічної людиноцентричності Тарантіно – режисер викриває внутрішній світ персонажів не лише через їхню взаємодію із навколишнім простором чи через предмети побуту у вжитку, а й безпосередньо через їхні думки й розмови, особливо, на самоті. «Одного разу в Голлівуді» – це видовищна іронічна рефлексія Квентіна Тарантіно на своє режисерське минуле. Картина, сповнена чорного, проте не брутального гумору, виразних діалогів, динамічних саундтреків, сонячного бежевого кольору та барвистих нічних вогнів Каліфорнії. Відданий власним традиціям режисер, навіть позбавивши персонажів безпосереднього зв’язку зі світом кримінального, не втрачає можливості додати до історії трохи перцю – подій, характерних для типового тарантінівського бойовика, який герої проживають уже не на знімальному майданчику, а в дійсності. Проте навіть після абсолютно одіозних, кризових сюжетних поворотів життя продовжується – багате, безтурботне, бурхливе, насичене. Адже, буває. Таке трапляється. Одного разу в Голлівуді. #пусто_про_кіно