“Мистецтво, яке зображає реальність, мистецтво, яке зображає наш реальний досвід – це і є істина” Гюстав Курбе
1850 рік. Прості мешканці Орнану, рідного міста Гюстава Курбе возвеличують його нову картину, в той час як богема столиці називає її мерзенною, незрозумілою і безглуздою. Справа у тому, що Гюстав порушив одне із найважливіших правил академічного живопису (до якого себе ніколи не відносив) – змішав високе з повсякденним. Провокацією стала картина «Похорони в Орнані» – монументальна робота розміром три на шість метри, де художник зобразив мешканців провінції, Орнану.
Картина не вгодила нікому у Парижі. Художників обурювала відсутність перспективи й композиції, глядачів – «вульгарність», яку вони боялися називати правдою. Робота Гюстава Курбе сподобалася лише мешканцям Орнану, які змогли відчути її атмосферу, адже знали, хто на ній зображений. Ось місцеві буржуа з бакенбардами стовбичать у дорогих одежах, ось – жінки-скорботниці, які ллють сльози за померлим й нагадують суцільну чорну пляму, ось – церковний діяч із великим (на полотні – 13 см) носом. Іншими словами, орнанці нарешті змогли знайти на його картині (і у мистецтві загалом), себе, сусідів і людей, з якими ходять до храму щонеділі.
На полотні показана поминальна процесія родича Курбе: чи то двоюрідного дядька Клода, чи то дідуся Удо. Його картина – це галерея людських образів. Він перший, хто так возвеличив буденний сюжет із життя звичайних людей. Звісно, селян писали й до того. Однак це були або побутові замальовки з життя, як у Адріана ван Остаде, або неприродньо естетизовані женці Леопольда Робера, або стражденні селяни-трудівники Рози Боньор, які мали викликати співчуття й відчуття переваги. У Курбе ж – гола правда. Некрасива темна провінція, простолюд, собака, яка випадково «забігла у кадр» і смерть як повсякденність, без натяків на вічне життя після неї. Курбе написав фотографію, спіймав ту саму істину – реальний досвід.
Курбе – авангардист ХІХ століття. Він є одним із основоположників французького реалізму і ще до імпресіоністів наплював на академічні правила. Йому хотілося життя, досвіду, природності, а не відшліфованих форм, центрованої композиції та ідеальних людей, написаних в кількох загальноприйнятих сюжетах. Паризька публіка ставилася до жителів провінції, як до нижчих, любила підсміюватись над ними на картинах або співчувати. У будь-якому разі, відчувати свою вищість. Курбе ж написав драматичний, пафосний сюжет. Аудиторія не хотіла сприймати, що в контексті повсякденного життя простого люду можна розглядати питання життя та смерті, а не лише сільського шинку й жнив.
«Я мушу писати те, що бачу» – казав Курбе. І писав. Зрештою, якби не він, можливо, не було б імпресіонізму, а відповідно, – усього авангарду.