Жінок ґвалтують. І що в Італії XVII століття, що в сучасному світі, їх намагаються у цьому звинуватити, а кривдників — виправдати. Мисткиня Артемізія Джентілескі не носила «надто коротких» спідниць, не користувалася червоною помадою і не поверталася додому ночами. Втім, коли їй було 17, її зґвалтував художник Агостіно Тассі, у майстерні якого Артемізія навчалась мистецтву перспективи.
Чоловік довго дурив юну Джентілескі та її батька обіцянками, про одруження. Це були пусті балачки, бо Агостіно уже перебував у шлюбі з іншою жінкою. Після кількох місяців суду художника визнали винним у зґвалтуванні, однак у в’язниці він пробув менше року. Під час розслідування над Артемізією знущалися, привселюдно її ганьбили і навіть проводили публічний гінекологічний огляд. Перспективи Агостіно, до речі, її так і не навчив.
Джентілескі закарбувала спогади про зґвалтування у своїх картинах. Вона часто обирала сюжети, пов’язані з насиллям над жінками, або ті, де героїні тріумфують над чоловіками, що їх скривдили. Такою є, наприклад, рання картина художниці «Сусанна і старці». В основу покладена біблійна історія про єврейку, яку домагалися двоє старійшин, коли побачили, як вона вмивається у басейні. Вони вмовляли жінку віддатися їм і шантажували тим, що звинуватять її у злочині. Сусанна не погодилася, тому її несправедливо засудили до смертної кари. Дівчину врятував пророк Даниїл.
Артемізія написала жінку так, як тоді могла зробити лише жінка. Її тіло — не ідеалізоване і не сексуалізоване. Груди Сусанни злегка опущені, а під ними видно невеликі складки, так само, як і на животі. Художниця писала жіноче тіло таким, яким сама його бачила, а не з «чоловічої» перспективи. До того ж, Сусанна зображена тут цілком природньо: немає жодного «натяку», що вона могла якось сама спокусити старців, її обличчя — збентежене, вона дивиться з острахом Тоді як на однойменній роботі Гвідо Рені героїня радше спантеличена, ніж налякана.
Однією з найвідоміших картин Артемізії Джентілескі є «Юдит, що відсікає голову Олоферна». Її часто порівнюють з однойменною роботою Караваджо. Втім, картина Артемізії має кардинально інший характер. Героїня Караваджо схвильована, її обличчя виявляє відразу до того, що відбувається, тоді як у Джентілескі Юдит знає, що робить, і холоднокровно вбиває Олоферна. Це історія жінки, яка рятує свій народ від армії ассирійців, убивши їхнього головнокомандувача, отже Артемізія розуміла, що героїня із таким завданням мала бути жорстокою і впевненою. Зрештою, вона знала, що жінка такою взагалі може бути. Саме тому картина Джентілескі набагато кривавіша й емоційніша, ніж версія Караваджо: художниця відчула ту, кого пише.
Рішучість, біль та травма відчувається й в іншій героїні мисткині — Лукреції. Вона була одруженою римлянкою, до якої залицявся син царя Тарквіній. Дівчина йому відмовила, тому він взяв її силою. Лукреція не могла пережити цього безчестя, тому розповіла про все чоловікові і заколола себе у нього на очах. Цей момент і пише Артемізія. Ми бачимо на обличчі Лукреції холодний спокій та відчай: після зґвалтування думка про смерть не лякає її, а здається єдиним виходом із ситуації. Джентілескі вирішила написати не момент зґвалтування чи самогубства. Вона обрала найбільш емоційну мить, коли Лукреція прийняла рішення. Вона вже притримує груди, щоб ввігнати в серце кинжал, і ми чітко розуміємо: її не зупинити.
Жінок ґвалтують. У Давньому Римі, біблійному Вавилоні і у сучасній Україні. Не через спідниці, поведінку чи макіяж. У зґвалтування не було і немає провини жертви, а у кривдника — виправдання. І хоч якою прекрасною добою не було XVII століття в Італії у сфері мистецтва, деякі речі слід залишити в минулому.