Казали, що Лесь Курбас міг би поставити на сцені навіть таблицю множення. Миколі Кулішу тоді довелося б її перетворити у п’єсу. Вони пліч-о-пліч створювали авангардні п’єси у “Березолі”, виховували нове покоління митців і кидали виклик радянській дійсності. Куліш і Курбас не реформували український театр, а творили принципово новий. І в молоді роки в пролетарському Харкові, і під кінець життя на Соловках, коли одного тримали в суворих мистецьких рамках, а інший божеволів в ізоляторі.
Харків
Лесь та Микола познайомилися 1925 року в Харкові. Тоді Курбас був відомим київським театральним режисером, а Куліш – новоспеченим драматургом. Микола дебютував із п’єсою “97”, яка принесла йому визнання й популярність.
Харків у 1919 році став столицею України, тому необхідно було перетворити промислове місто на осередок культури та пролетарської інтелігенції. Житла не вистачало. Митці, яких добровільно-примусово перевозили із Києва, залишали там сім’ї, а самі мешкали в комунах, спали на фанері чи, як Павло Тичина, на столі й газетах. Аудиторія у Харкові теж була інша: замість київської інтелігенції – пролетарі. Тому Леся Курбаса тут зустріли в багнети. Харківська публіка, на відміну від київської, не хотіла сприймати його авангардну творчість.
Харків
Та він все одно переніс сюди “Березіль”. Цей театр режисер заснував ще в Києві 1922 року. Раніше Лесь працював у “Молодому театрі”. Там він ставив п’єси різних епох: давнього Сходу і Єгипту, Античності, Середньовіччя тощо. Втім, режисер зрозумів, що тепер необхідно зробити питомо український театр: такий, що говорив би про проблеми сучасності. Таким для нього став “Березіль”.
Курбасу подобалося бачення дійсності Куліша та його вміння писати. Він нарешті зустрів драматурга своєї доби. До цього Лесь ставив античну драму, твори Франка, Українки, Винниченка, але теми п’єс Куліша були більш актуальними й близькими йому. Лесь вважав, що виставу драматург і режисер мають творити разом, а з Миколою йому це вдавалося.
Письменник Юрій Смолич, який працював театральним рецензентом і був знайомий з обидвома митцями, згадує: “По-людському Курбас і Куліш були навдивовижу різні, зовсім не подібні один до одного, я б навіть сказав, абсолютні антиподи: Курбас – витончений інтелігент, Куліш… – обрубкуватий сільський дядько. Чого було в одного надміру, того не тільки бракувало, а взагалі зовсім не було в другого”.
“Березіль”
Можливо, тому режисер і драматург так добре один одного доповнювали. У них були кардинально різні життєві досвіди. Курбас походив із сім’ї відомих акторів. Хлопчик здобував освіту у Львові та Відні, ходив до театрів, грав у “Руській бесіді” й у Садовського (корифея та засновника першого українського стаціонарного театру). Куліш, натомість, народився у степовому селі на Таврії. Його батько був бідняком і пиятикою, а матір померла, коли хлопцеві було 14. Микола з дитинства працював наймитом, а в училище вступив лише з допомогою свого вчителя, який зібрав для нього гроші в місцевої інтелігенції. Далі – Перша світова. Повернувся із контузією, створив повстанський полк, брав участь у громадянській війні. Якщо Лесь формувався як людина мистецтва, то Микола – як бунтівник, націоналіст і революціонер. Куліш взагалі довго не визнавав свого таланту й не думав, що стане драматургом. Навіть, здобувши популярність, все одно сумнівався у своїй обдарованості.
Вигляд Микола й Лесь мали констрастний. Курбас носив елегантні костюми англійського крою, а Куліш одягався у прості штани й сорочки. Микола поважав Леся як педагога й великого знавця театру, а той пробачав йому недоліки, притаманні початківцям, і допомагав удосконалюватися, бо бачив у ньому неабиякий талант говорити про насущне: голод, буття села, звинувачення системи.
П’єси
Їх не розуміли. Треба було говорити про колективізм, людину в ролі гвинтика в системі чи спільну побудову нової держави. Курбас і Куліш ж обрали індивідуалізм, національну ідентичність (за вікном у розпалі була політика українізації) та самоосмислення. Під час навчання у Відні Лесь відвідував лекції Рудольфа Штайнера. Той вважав, що людина – це мікрокосм, через який відображається все навколо. Тому особистість стала головною в театрі Курбаса. Лесь Степанович казав, що навіть масовка – це не один організм, а багато окремих особистостей. На їхні вистави глядач мусив “приносити мізки з собою”, а не залишати їх вдома в очікуванні розваги.
Репертуар “Березолю”
У п’єсі “Народний Малахій” Куліш написав про психологічний пошук. Головного героя, Малахія Стаканчика, революція вибила із духовної рівноваги. Він більше не знає, де Маркс, а де Бог, і стає проповідником чи “голубим наркомом людства”. Зі своїми голубими мріями реформувати людей та встановити всесвітню рівність і справедливість він потрапляє до божевільні. Курбас поставив п’єсу в своєму театрі. Коли тоталітаризм вже не приховував своєї неприязні до особистості, Лесь і Микола заговорили про людину.
“Театр показує не реальну людину. Людина виводиться театром в п’єсах поза подіями, поза тією класовою боротьбою, яка є в суспільстві. Таким чином виходить, що театр показує майже однаково п’єси: “Змова Фієско в Генуї”, де говориться про середньовіччя, й “Диктатуру” Ів. Микитенка – п’єсу, яка відбиває класову боротьбу на селі за останні роки” – зі справи Леся Курбаса ЦК КП(б)У
“Народного Малахія” повезли на гастролі до Києва. П’єса викликала шквал обговорень через те, що “автор показав конфлікт не поміж білими й червоними”, а конфлікт між колективом і особистістю. Куліша цькували. Мовляв, він дивився на життя крізь “чиїсь дуже нерадянські скельця”. Попри це, акторська гра “Березолю” вразила глядачів і критиків: Курбаса назвали епохальними. Через це виставу заборонили не одразу. Цензура цензурою, та зараз “Народний Малахій” є однією з найкращих п’єс ХХ століття.
1929 року Куліш і Курбас створили п’єсу про українізацію “Мина Мазайло”, у якій головний герой, українець, хоче змінити прізвище на російське Мазєнін і вчить російську мову. Того ж року розпочалися масові арешти митців і завершувалася політика коренізації. Лесь і Микола ж заговорили про національну ідентичність. Це була не лише історія про денаціоналізовану людину, але й філологічний водевіль, ода українській мові. Курбас вважав, що це найкраще, що наразі написав Куліш. Влада не погодилася: “Мину Мазайло” заборонили після кількох показів.
Тоді Лесь і Микола мешкали в будинку “Слово”. Микола був учасником літературного об’єднання ВАПЛІТЕ (вільної академії пролетарської літератури), за що його ще більше цькувала радянська влада. Ця організація, лідером якої був Хвильовий, виступала за те, що мистецтво мають творити фахівці, а не пересічні люди-пролетарі. Куліш був у небезпеці: його друзів з академії переслідували, прослуховували, а твори забороняли цензурою. 1933 року, розчарувавшись у режимі, в застрелився Хвильовий. Дружина Куліша після цього потайки сховала чоловіковий револьвер. Але Микола шукав його і переконував, що не буде повторювати долю друга.
ВАПЛІТЕ, Куліш у першому ряді із Хвильовим
1933 року він завершив працювати над п’єсою “Маклена Граса”. Через історію про безробітну Польщу Пілсудського драматург розповідав про українські проблеми в контексті радянської дійсності. Тут збанкрутілий маклер Зброжек готовий піти на власну смерть, щоб отримати гроші зі страхівки, а молода дівчина Маклена – на злочин, щоб врятувати сім’ю від голодної смерті. Напередодні прем’єри в “Березолі” Павло Постишев, другий секретар компартії України та один із організаторів Голодомору, запросив до себе Леся Курбаса. Він лукавив, називав режисера єдиною людиною, “здатною створити театр, гідний епохи” та переконував обірвати зв’язки із ВАПЛІТистами. Курбас відмовився і запросив диктатора на “Маклену Грасу”, щоб побачити істинний реалізм. “Мені вас жаль” – сказав Постишев. “Мені вас теж” – відповів Лесь.
Після цього вдома в Курбаса відбулася своєрідна “тайна вечеря”. Режисер запросив до себе акторів “Березолю” й сказав, що скоро його може не стати. 24 вересня Лесь і Микола презентували “Маклену Грасу”. П’єсу назвали “вилазкою ворожих сил соціалізму”. Через два тижні Курбаса усунули від керівництва театром, а в грудні в Москві, де він працював над постановкою “Короля Ліра” в Державному єврейському театрі, заарештували. 1934-ого, через рік, те ж саме трапилося із Кулішем. Його схопили дорогою на похорони письменника Івана Дніпровського.
Курбас під час ув’язнення
Вони зустрілися на Соловках. До цього Лесь вже був у кількох інших таборах, де організовував театри. Так само він зробив і тут, оскільки серед в’язнів було чимало представників інтелігенції. На сцені грали українські актори й петербурзькі музиканти, а в залі сиділа публіка з колишніх професорів, академіків, дипломатів і навіть неокласик Микола Зеров. Микола Куліш теж приходив. Писати він не міг, його тримали в ізоляторі.Табір був вільний для пересування: камери були відкриті , в’язні спілкувались між собою і ходили в гості. Актори чекали закінчення їхніх термінів і казали, що підуть за Лесем і Миколою, де б не були.
Але 15 червня 1937 року Антоніна, дружина Миколи, отримала останнього листа від чоловіка. А вдові Леся лише 1961 року прийшла звістка, що він помер 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок. Втім, це була неправда. У жовтні 1937, на честь двадцятиріччя революції, Сталін наказав розстріляти 1111 осіб в урочищі Сандармох. Серед них були й Лесь із Миколою. Номер 177 – Куліш, 178 – Курбас.
Навіть після хрущовської реабілітації друкувати твори Миколи й говорити про Леся було складно, бо влада казала, що “ми реабілітували людей, а не їхні ідеї”. Курбас і Куліш ще довго були персонами non grata в радянській творчості. Та зараз, на щастя, про них можна говорити, їх можна читати і, звісно, ними можна захоплюватися.
Кулик Тетяна
Читайте також:
Comments