Його іменем називають театри, вулиці і премії, йому ставлять пам’ятники, величають богом і творцем сучасного українського театру. В Олександра-Зенона Курбаса багато лаврів. Розбираємося, в чому новаторство театру вічно молодого галицького харків’янина.
Більшість новаторства у мистецтві – це дії всупереч традиціям. Тому, перш ніж занурюватися в курбасівський авангард, розповідаємо, який театр йому передував.
Лесь народився на Галичині 1887 року. Його батьки грали в пересувному театрі “Руська бесіда”. Це була типова етнографічна сцена того часу: режисери схилялись перед виставами корифеїв, артисти їх наслідували, а глядачі кусали губи, бо квитки на “Наталку Полтавку” розкупили. Іншого, крім Театру корифеїв, прикладу не було. Цей театр був етнографічним: його вистави були перенасичені сільськими сценками та козаччиною. В репертуарі переважали два жанри: комедія і водевіль. Ніякої трагедії – її не зрозуміють. То були перші кроки українців у мистецтві лицедійства, тож не дивно, що вони були близькими до суспільства: українців-селян або міщан, які перебували в очевидній меншості щодо першої групи.
Трупа театру “Руська бесіда”, 1908 рік
Але Курбас ріс ще й у час, коли Франко і Леся Українка творили свій театр на папері. П’єси, які вони писали, були про сучасне, як от проблеми рівності жінок і чоловіків, і близьке їм високе: місце митця в суспільстві та трагічне кохання. Проте на їхні твори не знаходилося вправного режисера. Сам Лесь читав ці п’єси, і ще у п’ятому класі вивчив англійську, щоб познайомитися з творчістю Шекспіра в оригіналі. Потім, в одному з театральних видань, підкреслив ім’я Ібсен, навчився норвезької та затявся поставити одну з його вистав. Йому не подобалася етнографічна розважальність українського театру і подобався модерн у Європі. Тому він зібрав речі та поїхав навчатися до Відня на філософський факультет (матір заборонила йому вступати до драматичної школи, бо батько через свою професійну діяльність мав психічні розлади, які призвели до пияцтва та смерті).
У Відні Лесь лише отримував позначку “прослухав”. Увесь свій час він проводив у бібліотеці – за вивченням історії театру, у кіоску з пресою – коли забирав стоси виписаних театральних видань, у черзі за квитками до Бурґтеатру – о 6 ранку, щоб отримати найкращі місця серед інших студентів. Тоді в австрійській драматургії та постановці п’єс виділявся німець Рудольф Штайнер. За сумісництвом він був іще й філософом і сповідував теософію: релігійно-філософське містичне вчення. Він вважав, що людина, як мікрокосм, є втіленням макрокосму (тобто, всього Всесвіту). У його театрі вона була центром уваги. І, як і в Бурґтеатрі, до дії залучали глядачів і ламали четверту стіну всіма способами: вигуками, поглядами та запрошенням на сцену. Лесь потрапив у мистецький рай інновацій і повернувся додому творити свій за такими правилами.
Правило перше: новий репертуар
Трупа “Молодого театру” (шукайте Леся)
У репертуарі матері Леся: “Украдене щастя”, “Назар Стодоля”, “За двома зайцями” тощо. Олександр, по приїзду до України, працював актором у першому стаціонарному театрі Садовського і грав, до прикладу, в “Ревізорі” Гоголя. Але навіть там, у ролі Хлєстакова, намагався щось змінити: прозові рядки читав, як вірші, виділяв експресії більше, ніж український глядач тоді бачив, і рухався так, ніби танцював. Однак цих змін було мало. Тому, в 1917 році, разом із групою студентів музично-драматичного інституту імені Лисенка, він заснував новий український театр: “Молодий”. За майже три роки Курбас із колегами поставив п’єси всіх часів і народів: “Царя Едіпа” Софокла, “Тартюфа” Мольєра, “Ворога народу” Ібсена, “Йолю” Жулавського, “Горе брехунові” Грільпарцера і подібні. А ще “Етюди” Олександра Олеся, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” Володимира Винниченка та “Іван Гус” Тараса Шевченка. Лесь відмовився від традиції і вирішив пройти всю історію театру вперше в Україні (разом із наступним своїм театром “КийДрамТе” він, наприклад, познайомив співвітчизників із Шекспіром), а паралельно творити свій: який збігався би з тогочасною інтелектуальною літературою.
Правило друге: до театру беремо мозок (свій)
Курбас у костюмі блазня
Перед початком вистави за “Етюдами” Олексанра Олеся Курбас у костюмі блазня виходив на сцену і виголошував промову:
This slideshow requires JavaScript.
Знаєте, як реагувала публіка? Кидала в нього гнилі помідори. А через кілька років співала осанну. Глядачі не могли відпочити за переглядом вистави. Пролог про це і попереджав: тут не буде звичайних розваг, а доведеться думати. Думати про все, бо постановки Леся рясніли символами. Актор не міг просто плакати: він стояв мовчки, навколо з’являлися хмари, а через кілька хвилин глядач мав зрозуміти – це символ сліз. Або, наприклад, під час однієї з вистав за спиною героя з’являлися чотири людини в синіх блискучих рясах і тремтіли: вони зображали море, яке хвилюється, а воно, зі свого боку – хвилювання персонажа.
Мозок мусили брати з собою і актори театру, бо їх Лесь навчав бути “розумними арлекінами”: розважати, але інтелектуально. Він добровільно-примусово позичав їм праці зарубіжних філософів, навчав іноземним мовам (як от свою дружину Валентину Чистякову, для якої пізнати норвезьку було приводом сходити на побачення з режисером) і заохочував заглиблюватися в біографії драматургів, п’єсу якого вони грали.
Світлина однієї з вистав Курбаса
Ба більше, актори мусили забути все, що вони знали про акторську майстерністю до Леся: відчувати себе героєм було мало. Потрібно було через пластику демонструвати всі його внутрішні стани. Театр Курбаса тілоцентричний: слова тут важили менше, ніж рухи. Це стосувалося і буденних сцен. Те, як актор Василько їв яблуко, мало показати зажерливість. Лесь мучив його кілька днів, ходив назирці і казав, що те, як він просто кусає плід, не підходить до його ролі. Коли ж актор вкусив помідора і той стік по підборіддю і заплямував одяг, Курбас розсміявся і закричав, що це саме те.
Правило третє: театр – місце для релігійного акту
“Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми – форми релігійного акту. Воно… в суті своїй – акт релігійний… Воно – могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр – храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому” – щоденники Леся Курбаса, 1920.
Завданням театру Леся Курбаса було переконати глядача повірити. Але не в казку, а в людину. Під час звільнення з театру Лесеві це і закидали, мовляв, яку б прокомуністичну п’єсу той не ставив, вона все одно буде про те саме. Бо всі ми, чи то поети в будах із “Маклени Ґраси”, чи то “злісні”, а, насправді, працелюбні, куркулі, чи то Макбети із 17-го століття, – люди. Мікрокосми, відображення макрокосму навколо нас. Показати це сповна і змусити нас повірити в макрокосмічність будь-якої людини було метою вистав Курбаса. А метою радянського театру була, звісно ж, пропаганда з навішаними ярликами пролетарів, куркулів і компартійців.
Світлина з вистави Курбаса
Атмосфера творення релігійного акту досягалася завдяки ритму. На репетиціях актори часто займалися під метроном і говорили, співали та танцювали в одному темпі. Це вводило глядача в деякий транс, який занурював його у виставо-релігійний акт із головою.
Правило четверте: ані кроку без музики та образотворчого мистецтва
Світлина з вистави “Гайдамаки”
Коли ви вправний режисер, виховали вправних акторів і спонукаєте увірувати у вправність глядачів, залишилося лише розставити декорації та покликати оркестр. Але, якщо ви Лесь Курбас, то сором називати музику і образотворче мистецтво декораціями. Вони такі ж важливі, як і режисер та актори. Перша, наприклад, допомогла переробити комуністичну п’єсу “Диктатура” Микитенка (яку Леся змусила поставити влада) на грандіозний витвір театрального мистецтва. Замість того, щоб просто розповісти історію про розкуркулення, Курбас створив речитативно-оперну постановку з партитурою на чотириста сторінок, яка тріумф соціалізму змінила на оповідь про людей і людяність.
Образотворче мистецтво режисер застосовував у сценографії. Він співпрацював із Бойчуком, Петрицьким і Меллером. Завдяки праці першого у “Йолі” Жулавського глядачі розуміли, коли дія вистави відбуваються на полотні, а коли в реальному житті. А робота Петрицького довела, що створити атмосферу Стародавньої Греції можна, навіть якщо у вас є лише мішковина та трохи матеріалу для колон. Щоб ви переконалися в важливості роботи сценографів, перегляньте зображення костюмів нижче.
Ескізи костюмів Вадима Меллера
Правил всього чотири. Але їх модифікують обставини. Коли вони дуже антиукраїнські та пропролетаріатські без перспективи розвитку глядача, то творити геніальний театр важко. Проте Лесь зміг. І чудово, що його правила зараз звичні. Це те, чого він прагнув. Купуйте квитки, наприклад, у Дикий театр, якщо ще встигаєте до кінця сезону. Потіште Леся своєю передовістю та інтелектуальністю.
Гуцалюк Дарія
Читайте також:
Kommentare