Гудять заводські машини, “крекчуть” мотори, скреготять залізні важелі і скриплять іржаві гайки в механізмах – чим не дев’ята симфонія Бетховена? Розповідаємо, звідки в мистецтві естетика промисловості, як розвинути в себе кінооко й кіновухо та кого, крім футуристів, шматок заліза хвилював більше, ніж сльози жінки.
Вільям Тернер, туманний Альбіон і пароплави
Велика снігова буря
Але серед усіх досягнень Вільяма Тернера є ще одне, про яке рідко згадують – змалювання промислової революції, фактично, у форматі live action. Уникнути зображення свого часу на картинах неможливо, навіть якщо здебільшого ви пишете лише бурхливе північне море й густі тумани. Вільяму Тернеру, принаймні, не вдалося. На його полотнах ми зустрічаємо не лише природу й стихію, якою художник так захоплювався, але й промислові досягнення того часу – могутні паротяги, пароплави та взагалі все, що працювало завдяки пару. Тернер завжди носив із собою по кілька блокнотів для замальовок і часто робив там маленькі рисунки парових стовпів із фабрик. Оскільки він використовував лише олівець, то над малюнками надписував букви g (grey), r (red) тощо, щоб потім передати колір диму.
У ХІХ ст. в Англії відбувалася промислова революція – мануфактури змінилися на фабрики, людину замінила машина, будувалися залізниці, вокзали, нові порти. В архітектурі почали використовувати більше заліза, розвивалася наука – хімія, фізика, дослідження електрики. У всьому цьому круговороті жив Вільям Тернер і передавав злам епох на деяких своїх полотнах.
Дощ, пара і швидкість
Він дуже захоплювався Клодом Лорреном – французьким художником-неокласиком XVII ст., який, як і Тернер, поклонявся сонячному світлу. Вільям був настільки вражений його роботами, що розплакався і сказав, що ніколи не зможе так писати. Одна з його картин – “Перехід річки вбрід” – це наслідування робіт Лоррена. Та, що найцікавіше, на цій “класичній” картині є відображення промислової революції – на задньому фоні картини ми бачимо міст і завод з видобування вугілля.
This slideshow requires JavaScript.
Полотно “Остання подорож фрегата Відважний” вважають символом індустріальної революції, прощання нового покоління зі старою епохою. Тут новий пароплав тягне за собою могутній дерев’яних корабель до яскравого заходу сонця. Це метафора нової промислової Англії, яка, взявши з собою величність минулого, встала на новий шлях і прямує до майбутнього.
Остання подорож фрегата “Відважний”
Клод Моне і гарсоньєрка біля вокзалу
1877 рік став для живописця-імпресіоніста “роком паротягів”. Зовсім не маючи грошей та, натомість, маючи цілу купу проблем, Клод Моне здійсних одну зі своїх необдуманих витрат (гіперпосилання на інструкцію) та орендував квартирку-гарсоньєрку біля вокзалу Сен-Лазар. Там Клод впродовж року дурив керівництво, розповідаючи, що він відомий академічний художник і йому конче необхідно, аби вони затримали відбуття/прибуття потяга, бо зараз світло падає найкраще.
This slideshow requires JavaScript.
Однак, хитрість хитрістю, а цими полотнами імпресіоніст зчинив маленьку революцію у мистецтві. До Клода Моне ніхто не вважав, що великі промислові машини можуть бути красивими. Вони так чи так з’являлися на полотнах, але слугували радше фоном (як у Тернера потяг – фон для зображення туману) чи допоміжним елементом, ніж “зіркою” картини. Моне ж, завдяки своїй манері написання, зміг відобразити у потужному чорному поїзді естетику та поезію. Під його вправною рукою такий індустріальний сюжет вперше набув граціозності та гармонії.
Італійці, які не люблять жінок
Промислова революція, розвиток зброї, заводів і фабрик вплинули на весь модернізм. В архітектурі почали використовувати нові матеріали, наприклад, залізо, із якого виготовили Ейфелеву вежу, у США почали будувати хмарочоси, в будівлях використовували все більше скла. Найбільше ці зміни вплинули на італійських художників, які згодом назвали себе “футуристами”.
Ескіз станції для аеропланів та поїздів, приклад футуристичної архітектури
Філіпо Марінетті, автор “Маніфесту футуризму” писав: “Жар, який випромінює шматок дерева чи заліза, нас хвилює більше, ніж усмішка й сльози жінки!” Футуристи захоплювалися машинами та досягненнями індустріального світу – писали пароплави, поїзди, залізні мости та літаки. Літаки, до речі, настільки подобалися футуристам, що серед них виник навіть ще один термін – “аероживопис”, тобто течія, яка повторювала традиції футуризму, але на повітряному транспорті.
“Ми стверджуємо, що неймовірність світу збагатилася новою красою – красою швидкості. Гоночний автомобіль, капот якого, як вогнедишні змії, прикрашають великі труби; ревучий автомобіль, мотор якого працює, як на великій картечі, – він прекрасніший, аніж статуя Ніки Самофракійської” – Четвертий принцип футуризму, Філіппо Марінетті
“Поїзд, що прискорюється”, Ніколло Паганіні
Футуристи проголосили, що все людське їм чуже, відкинули емоційність, романтику й любов. Для них була важлива лише естетика холодної сталі, важелів, гуркотіння машин, вони оспівували технічні досягнення й індустріальний прогрес. На їхніх картинах фігурують зображення паротягів, аеропланів, трамваїв, або фізичних понять, які можна з ними ототожнювати – деякі футуристи писали динаміку, швидкість, магнітні коливання.
“Червоний паротяг”, Шандор Бортнік
Луїджі Руссоло у своєму маніфесті “Мистецтво двигунів” виділив “звуки футуристичного оркестру”, серед яких більшість – механічні:
Рев, гуркіт, вибухи, рик, удари, гудіння
Свист, шипіння, пихтіння
Шепіт, буркотіння, бубніння, бурчання, бурмотіння
Вереск, скрип, шерхіт, жужання, хрускіт, тертя
Шум від удару по металах, дереву, шкірі, каменях, кераміці
Голоси звірів і людей, крики, верески, лемент, стогони, улюлюкання, виття, хрип, ридання
“Абстрактна швидкість + звук”, Джакомо Балла
Наступним кроком для футуристів у живописі був перехід до фотоапаратів та кінокамер, адже “лише вони змогли б подолати небездоганність ока”.
Кінооко, кіновухо, кіноніс(?) та музика ДніпроГЕСу
Якщо лише кінокамера може впоратися з недосконалістю людського ока, то з цим чудово зіграв Дзига Вертов. Ба більше, він вдосконалив людське бачення. Дзигу називають кіносимфоністом, а його стрічки – надшедеврами. Вертов – футуристичний радянський документаліст, якого вважають найбільшим майстром неігрового кіно в світі, а його фільм “Людина з кіноапаратом” – найкращою документальною стрічкою людства.
Дзига Вертов тренує своє кінооко
Вертов довгий час працював у хроніці й періодиці, випускав альманах “Кіно-око” й писав довгі маніфести про відчуття в фільмах. Однак після того, як у режисера почалися проблеми з владою, він вирішив “поїхати туди, де було вільніше, де повітря свіжіше”. Тому Вертов взяв плівку, дружину-монтажерку та брата-кінооператора й відправився до України, де зняв свої три шедеври – “Людина з кіноапаратом”, “Ентузіазм: Симфонія Донбасу” та “Одинадцятий”. Якщо перша стрічка більш зосереджена на режисерові, то наступні дві якраз відображають поетику промисловості. Хоч у цих роботах режисера з’являються люди, часто навіть великими планами, але головними героями стрічок все одно є механізми.
“Ентузіазм” – найбільш пропагандистський фільм серед всіх трьох, але його естетичних досягнень не можна не визнати. А назву “Симфонія Донбасу” стрічка отримала після того, як Чарлі Чаплін сказав, що “це не фільм, це симфонія”. “Одинадцятий” – це авангардне документальне кіно 1928 року, присвячене одинадцятиріччю пролетарської революції. Обидва фільми – граційні та симфонічні. Монтаж Вертова, яким він займався зі своєю дружиною, сидячи в маленькій комірці, вражає тим, наскільки він схожий на комп’ютерну графіку, хоча це просто порізана плівка, накладена одна на одну.
This slideshow requires JavaScript.
Вертов оспівує заводи Донбасу й будівництво ДніпроГЕС. І хоча це й звучить, як найнудніша та найгірша тема, яку можна обрати для німого документального кіно, режисер, як істинний футурист перетворює заводські машини й вугільні шахти на ліричну поезію із сталі, каменю та заліза.
День, який – хоче чи не хоче, але не зможе відмінити бабуся-хореографія
Принаймні, так сказали про 13 лютого 1923 року, коли в театрі “Мастфор” відбулася прем’єра “Механічних танців”. “Мастфор”, тобто “Майстерня Форрегера”, була театральною студією, яка ставила собі за мету виховати універсального “синтетичного” актора. Він мав би вміти танцювати, співати й володіти хорошою пластикою тіла. Цей театр славився експериментами над танцями, біорухом, гротеском, буффонадою та фарсом.
Під час вистави на звук свистка вибігали актори, які своїми тілами утворювали різні машини – згинали руки в ліктях, гойдалися, виконували плавні рухи так, наче вони суцільних механізм. Одягнені у чорну білизну й такого ж кольору футболки, вони навіть показували поїзд, який рухається та процес вкладання рейсів.
Можливо, це пірамідка, а можливо – поїзд
І ще трохи механічних танців
Тенденція на “механічність” в період існування футуристів прослідковувалася не лише в архітектурі, живописі, кінематографі чи театрі. “Машинні” рухи були присутні й в хореографії. У той час популярним був бальний танець під назвою “Автомобіль”, який складався лише із кругових кроків вперед із зігнутими ліктями.
Луїджі Руссоло про симфонію двигунів
“Багато років Бетховен і Вагнер змушували наші серця й нерви тріпотіти. Тепер ми перенасичені цим і отримуємо більше задоволення від комбінації шумів трамваїв, двигунів, вагонів і натовпу, що кричить, ніж в репетиції, наприклад, “Героїчної” чи “Пасторальної”.
Луїджі Руссоло слухає трамваї
Кулик Тетяна
Читайте також:
Comments