Читати 4 хв

Марина Абрамович: Митцю не варто закохуватись в іншого митця

Марина Абрамович провела понад вісім перформансів, планувала наступні і проголосила в маніфесті, що митцю не варто мати стосунки з іншим митцем. Але у 1975 році, коли жінка переїхала в Амстердам, закохалася у художника Улая (Уве Лейсіпена). Чоловік став її супутником життя і партнером у перформансах на 12 років. Дослідження фізіологічних і психологічних можливостей людини, розпочаті Мариною в «Ритмах», митці продовжили спільно.

Вони створили серію перформансів про стосунки: кричали, з розгону врізалися одне в одного, перевіряючи, чи можуть їхні тіла злитися, випробували терпіння партнера, сидячи нерухомо з зав’язаним волоссям, дихали одне одним у буквально сенсі, поки ставало кисню. Після дванадцяти років творчості і непростих стосунків художники розійшлись і з цього теж зробили перформанс.

Стосунки в просторі, 1976

Одним із перших спільних перформансів Марини Абрамович і Улая стали «Стосунки в просторі», показані на Венеціанському бієнале. Оголені художники, набираючи швидкість, бігли назустріч одне одному і фронтально стикались. У такий спосіб вони хотіли з’єднати чоловічу і жіночу енергії, створивши щось третє, що вони назвали ThatSelf. На початку перформансу Улай і Марина м’яко торкаються тіла партнера, коли вони проходять повз – ніби випадково. Але хода поступово перетворюється на біг, а вплив тіл одне на одне неухильно зростає.

Стосунки у часі, 1977

Перформанс, який тривав 17 годин, протягом яких Абрамович була зв’язана за волосся зі своїм коханим. Пара вирішила почати його без публіки. Художники сплели волосся і сиділи в галереї спиною один до одного у присутності галерейних співробітників. І тільки через 16 годин, коли їхні тіла вже були на межі, запросили глядачів. Марина і Улай хотіли дослідити, наскільки можливо просидіти ще годину, живлячись енергією глядачів. Це їм вдалося і вони вийшли за межі свого виснаження та можливостей.

Імпондерабілія, 1977

Оголені митці стояли обличчям одне до одного в дверному проході і глядачам, які хотіли пройти на виставку, доводилося протискатися між ними і неминуче повертатися обличчям або до Улая, або до Марини. Вони змушували відвідувачів відчувати дискомфорт, думати над кордонами дозволеного у контексті тіла та робити вибір, до кого повернутись обличчям.

Смерть себе або вдих-видих, 1978

Перформанс був показаний у Міському музеї Амстердаму. Для цього проекту художники з’єднали свої роти спеціальним агрегатом і дихали одне одним у буквальному сенсі, перекривши доступ кисню. Через сімнадцять хвилин після початку перформансу обидва знепритомніли через наповнені вуглекислим газом легені. Митці досліджували здатність індивідуумів поглинати життя іншої особи, обмінюватись ним і знищувати його.

Енергія спокою, 1980

Марина Абрамович назвала цей перфоманс одним із найважчих, які вона робила до цього. Стоячи один навпроти одного, художники відхилились назад, тримаючись за величезний лук, який був між ними. При цьому Абрамович трималась за сам лук, а Улай за тетиву і стрілу, спрямовану в серце його коханої. До їхніх грудей були прикріплені мікрофони і звук пришвидшеного серцебиття транслювався на все приміщення галереї. Перфоманс тривав чотири хвилини і десять секунд і був, за словами Абрамович, присвячений безмежній довірі.

Похід по Великій китайській стіні, 1988

This slideshow requires JavaScript.

Коли пара жила в австралійській пустелі, вони побачили репортаж про Єгипетські піраміди і Велику китайську стіну, – єдине, що видно з Місяця. Тоді у художників виникла ідея піти назустріч одне одному по Великій китайській стіні. Вони чекали на дозвіл китайської влади вісім років. Однак, за ці роки стосунки між Абрамович та Улаєм вичерпали себе. І якщо спершу вони хотіли так одружитись, то, врешті-решт, вирішили, що цей перформанс стане їхнім останнім спільним проектом. Кожен пройшов дві з половиною тисячі кілометрів, щоб зустрітися посередині і розлучитися, продовжуючи творити окремо. Улай, як стихія вогню, чоловіче начало, почав свій шлях з пустелі Гобі. Марина, як жіноче начало – з води, з боку Жовтого моря.

Улай і Марина також створили роботу, яка стала пам’ятником творчості їхньої любові в прямому сенсі. Це дві чорні вази (матова і глянцева), розмір яких дорівнює розміру тіл митців. Одна поглинає світло, інша віддає, як місяць і сонце. Розрив пішов Абрамович на користь. Виступаючи на самоті, жінка створила перформанси на нову тематику, а ще отримала премію «Золотий лев» за роботу «Балканське бароко».

Очищення дзеркала, 1995

Перфоманс «Очищення дзеркала» складався з п’яти моніторів, які відтворювали кадри, на яких Абрамович на колінах енергійно чистить брудний людський скелет. Кожен монітор присвячений одній його частині: голові, тазу, ребрам, рукам і ногам. Кожне відео показується зі власним звуком. У процесі мисткиня вкривається брудом, який колись покривав скелет. Цей тригодинний перфоманс наповнений метафорами тибетських обрядів смерті, які готують до єдності зі своєю власною смертністю.

Кулінарія духу, 1996

Цей пефоманс походить від старих окультистських ритуалів, які виконувалися до споживання євхаристійних страв під час богослужіння. У Духовній кулінарії Марина використовує кров свиней (що найбільше нагадує людську) як середовище для з’єднання духовного світу з матеріальним. Ритуал відбувається на кухні, яка вважається серцем будинку. Мета церемонії – перетворити речовину в енергію, щоб духи могли її спожити. Марина надихнулася поширеною думкою, що духи потребують їжі, хоча вона не є твердою, але у формі світла, звуку й емоцій.

Балканське бароко, 1997

Це найбільш соціальний виступ Марини Абрамович, який відзначили на Венеціанській бієнале премією “Золотий лев”. Жінка критикує явище, яке можна назвати чорною плямою в історії кожного народу – війну. Впродовж довгого часу художниця сиділа на підлозі і перемивала гору закривавлених кісток у пам’ять жертв Югославської війни.

“Коли мене запитують, де я народилася, я ніколи не називаю Сербію. Я кажу, що я з країни, якої більше не існує”.

У присутності художника, 2010

Цей перфоманс відбувався у Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва, де протягом трьох місяців у робочі години художниця мовчки сиділа за столом у великому залі, дозволяючи охочим сісти навпроти і дивитися на неї протягом хвилини. Перформанс проводився в тиші і тривав сім-десять годин на день, а в черзі стояли не тільки звичайні нью-йоркці і туристи, а й знаменитості: Метью Барні, Бйорк, Леді Гага й Ізабелла Росселліні. У перший день перформансу навпроти неї сів Улай. Попри те, що минуло багато років, навіть Марина Абрамович, яка, здавалося, готова витримати все, не змогла стримати почуттів, простягнула до нього руки і розплакалась.