Pre.S. Для того щоб максимально зануритися в атмосферу роздумів та налаштуватися на нашу хвилю, пропонуємо вам увімкнути музику, під яку цю статтю було створено:
Joe Dassin | Zemfira | Dustin O`Halloran| Hauschka |
Хто я? Найкращий французький американець? Руйнівник жіночих мрій про сокровенне? Я знищив тисячі жіночих сповідей, розбив мільйони сердець, але клянуся, що ненавмисне. Мій голос лунав і лунає скрізь. Один із ”доброзичливців” порадив мені кинути кар’єру співака, тож дослухавшись, я став лікарем, сам цього не усвідомлюючи, – ось лікую душі, загублені та стомлені, серця, холодні й приречені. Я йшов, а коли мене не стало, світ продовжив мій шлях. Хто я? Мама називала мене Джозефом, але для вас я – Джо Дассен.
ГлаваIV.Життя.Єдине ціле.Фатум. ЯСКРАВА УСМІШКА.СУМНІ ОЧІ.КОСТЮМ.СЕРЦЕ. Крок1.Життя.
Наша сім’я тісно пов’язана з моїм першим і найбільшим коханням – Європою. Мій прадід був одеситом, потрапив до США в першу хвилю еміграції. Так моя родина оселилася в Нью-Йорку: різні культури, закони й історія нагадували про себе щодня. Я народився у творчій сім’ї: тато постійно шукав себе то в кіно й театрі, то в музиці, мама була скрипалькою. Ідеальна модель стосунків батьків назавжди залишилася зі мною, тому я шукав ту, яка буде поруч, незважаючи ні на що. Особливим стало моє дванадцятиріччя: ми переїхали до Франції в пошуках чогось нового та яскравого.
Я майже одразу закохався у цю жінку, гордовиту й вишукану. Щодня, намагаючись зрозуміти, хто вона, блукав вулицями, занурюючись в аромати ванілі та вина. Мене цікавили всі деталі: парфуми парижанок, шовкові хустинки, манери, звичаї, почуття до життя. Саме це явище не було для французів виваженим процесом, навпаки – пристрасним танком. Франція навчила любити кожну мить і бачити красу. Париж став для мене старшим братом, який розповів, як бути бажанням мільйонів. Ці знання стануть у нагоді на моєму шляху, а Франція – найбажанішою жінкою в моєму житті. Я швидко вивчив мову, досягши максимального споріднення з культурою. Складалося враження, що я потрапив у місце, де мав народитися.
Раптовий удар у спину – розлучення батьків. Моє серце вперше заявило про себе, вистрибуючи й боляче стискаючи груди. Я повернувся до Америки, щоб трохи отямитися. Вступивши до Мічиганського університету, був упевнений, що знайду себе в медицині. Це був виклик самому собі, але не початок чогось нового. Після навчання, підхопивши гітару, біг до кав’ярні, де грав американські вестерн-композиції. Одного разу виконав декілька пісень французькою – слухачів було підкорено. Швидко втомившись від складної медичної теорії, я повернувся до Франції, щоб вивчати етнографію та історію. Але там також не знайшов себе, тож повернувся до музики. Я не знав, куди, як і з ким далі, проте був впевнений, що все попереду. У цей момент у моєму житті з’являється Маріз.
Крок2.Єдине ціле.
Після моєї смерті знайшлися ті, хто знав мене «краще», ніж я і мої друзі. Люди звинуватили в НЕкоханні, стверджували, що використовував жінок, що саме вони дали мені все, що я мав. Так, згоден (ні), адже завдяки ним я отримав шанс бути воістину щасливим. Моя історія почалася 13 грудня 1963, коли зустрів Маріз Массьєра. Я був підкорений шармом і непереборною індивідуальністю незнайомки. Здалося, що після нашої зустрічі час зупинився, а підступну місію долі під кодовою назвою «Самотність Джо» провалено. Це була абсолютна відданість і довіра, адже ми прагнули перемог перш за все один одного. Тож одного дня вона таємно від мене зробила те, що виявиться фатальним. Ми мали традицію щовечора грати на гітарі, виспівуючи улюблені композиції в стилі кантрі. Це були чарівні моменти єдності, які я ніколи не забуду. В один з таких вечорів кохана потайки записала на касету мій спів, а наступного дня віднесла на радіостанцію. Спочатку їй відмовили, аргументуючи тим, що ефір і так перенасичений наслідувачами вестерн культури. Але Марі була не з тих, хто складає руки, тож майже силоміць змусила прослухати і, врешті-решт переконала їх. Мій голос отримав місце в ротації. Я дізнався про це на власному дні народження. Жах і захват охопили мене. Спочатку я переконав себе, що більше, ніж сцена в кав’ярні, мені не потрібно, проте згодом, під впливом Марі, чимдуж вхопився за музику. Дав долі шанс, а вона у відповідь – контракт з CBS. Тоді я ще не знав, що на свята мені надходитимуть телеграми від Жоржа Брассенса й Шарля Азнавура, а мій диск “Les Champs-Elysees” (1969) поб’є рекорд The Beatles “Abbey Road” у Франції. Маріз побачила в мені того, ким я насправді був, того, кого бачив у дзеркалі, не Джозефа – Джо Дассена. Вона стала моїм ангелом-охоронцем.
Популярність прийшла не одразу: спочатку змінив кантрі на французький шансон, потім вест-образ на білосніжний костюм і незрівнянну усмішку. Найчастіше мої пісні були повністю переробленими мною версіями вже існуючих композицій інших авторів. Для створення однієї платівки мій друг і менеджер Жан Плє прослуховував близько 15000 композицій, обираючи тільки дві-три тисячі найкращих референсів. Далі ми з командою разом підбирали лейтмотив, основний настрій, писали душевні тексти, які були б зрозумілі кожному. Іноді до створення доєднувалися відомі музичні метри: Тото Кутуніо, Хуліо Іглесіас та інші. Так ми з кожним днем вдосконалювалися, а світ отримував нові хіти: «Les Dalton», «Salut», «L’ete Indien», «Et si tu n’existais pas». Мені подобалося давати нове життя тому, що приречене на забуття публікою. Вся клопітлива робота лягла на Маріз: сценічні костюми, прати й прасувати які було надважко, догляд за моїм кучерявим волоссям, яке я терпіти не міг, і усмішка, гарантом існування якої була дівчина. У 1966 році ми одружилися. Йшли роки, наша мрія мати дітей так і залишалася мрією, але шлюб не ставав від цього міцнішим. Постійні сварки й звинувачення, буденність вбивала нас. І ось диво: ми зможемо мати дитину. Сльози. Молитви. Щастя. Сміх. І знов сльози. Вагітність не була проблемною або складною, але дитина народилася передчасно – 12 вересня 1973 року. Перші кілька днів після народження Джошуа були нашим відродженням: ми знову стали близькими, немов повернули назад всі сім років. Але даремно, життя маляти обірвалося на п‘ятому дні, коли ми тільки починались. Це був фінал, а нас – розбито, зруйновано, переможено. Нам довелося розірвати стосунки у 1977 році. «Нас роз’єднав не успіх. Нас просто розлучило життя». Серце не проґавило таку знайому мить розпуки – знову біль, знову стиснені груди.
Крок3.Фатум.
Пам’ятаю день, що став початком відліку. Моє серце згідно з документами все ще належало Маріз, але де-факто я був самотнім. Що таке доля? У Руані зайшов до фотосалону, щоб віддати плівку для друку. Про фото нічого не пам’ятаю, але пам’ятаю очі дівчини, яка допомагала клієнтам. Це була Крістін Дельво, я закохався в неї, як хлопчина. Стосунки розвивалися стрімко і вже 14 вересня 1978 ми одружилися. Це кохання було пристрасним забуттям, ейфорією, моїм порятунком. Я був щасливим просто бути поруч: мовчати, кричати, бігати, співати, жити. Вона не готувала смачні пироги, не захоплювалася кожним моїм рухом чи поглядом, не прасувала мої костюми і не збиралася покірно чекати на мене вдома. Можливо, я шукав протилежність тій, кого колись кохав понад усе.
Час, не шкодуючи нас, щодуху біг. 1978 році моя мрія здійснилася: я став батьком маленького принца Джонатана, а вже через два роки народився наш другий син Жюльєн. Та щось непокоїло мою душу. Чому? Я довго шукав відповідь і знайшов її у залежності Крістін: вона почала вживати алкоголь та наркотики. Не встиг отямитися від новини, як сам тримав власну порцію «солодкого забуття» – кокаїн, але, на щастя, ці тенета не зловили мене. Постійні сварки, допити й ревнощі ставали все більш нестерпними, а моє серце слабшало з кожним днем. Почастішали серцеві напади, збільшився ризик інсульту — лікар наполягав на зниженні темпу проходження кар’єрного “маріо”. А я не зупинявся, немов той віл орав сценічне поле, немов танк підкорював все та всіх. Удома замість усмішок зустрічав нетверезу дружину, голодних дітей і холод. Усередині мене вирувала всеохоплююча порожнеча. Я не хотів приймати очевидні речі, але мусив. Ми розлучилися. Я взяв опіку над дітьми, хоча серце все слабшало…
За два роки шлюбу Крістін дала мені зрозуміти найважливіше: для кого я живу – синів. Мільйони планів та ідей роїлися в моїй голові, не даючи спокою, але відчуття свободи й усвідомлення існування тих, для кого хотілося жити, було гармонією для мене.
Майже одразу я запропонував мамі полетіти з нами відпочити на Таїті. Вперше за багато років я був тим, ким мріяв стати, поруч зі своїми янголятками. Але враз я відчув різкий біль вище сонячного сплетіння ліворуч. Пам’ятаю тільки те, що все втратило чіткі форми, мама закричала, діти почали плакати, а я… я нічого не зміг вдіяти. Того разу пощастило і мене врятував пасажир, який виявився лікарем. Не зважаючи на це, відпочинок був незабутнім. Одного вечора я запросив маму до ресторану, бо завжди мріяв тихо погомоніти з нею, подякувати, поділитися всім, чим не було часу доти. Ми світилися від щастя: все сталося, як я хотів. Але доля не давала власному плану провалитися: відчув, що знов втрачаю опору, мама щодуху кликала на допомогу, нестерпний біль стиснув моє тіло. Далі всі метушилися, бігали, кричали. Один із відвідувачів був лікарем, він намагався допомогти мені, але марно, все було вирішено за нас. Я пішов із усмішкою, адже мою місію було виконано: дати цьому світові двох чудових хлопців, які, неодмінно, змінять його на краще, залишити пісні, що досі лікують, дарувати віру, коли, здається, її бути не може.
Моя історія. Моя сповідь. Я не залишив зайвих слів, все головне в моїх піснях, шукайте мене в кожній ноті, в кожному акорді. “Я боявся власної слави”. Я кохав, я був коханим завдяки тендітним створінням поруч. Маріз, Крістін, мамо, Франціє, я ваш на віки.
SashaV
Читайте також:
Comments