Дія перша і всі наступні
Врахувавши той факт, що театр абсурду – це театр вільний і особистий, авторка цієї п’єси вирішує змінити формат і перетворити його на щось на кшталт звичайного матеріалу. Вона приносить глибокі вибачення з єдиним поясненням: це виражає емоційний стан її душі. Тому будемо розповідати про Ежена Йонеско, румуна, француза та чоловіка, який вивчає мови за посібниками для початківців саме так і ніяк інакше.
Ежен народився у Румунії у сім’ї румуна-адвоката та француженки. І оскільки національність його матері вже частково зобов’язувала до деякої професійності, вона наполягла на переїзді до Парижа щойно сину виповнився рік. Так рідною мовою Ежена стала французька. Особливо та французька, якою говорили ляльки на виставах у Люксембурзькому саду, куди він ходив до чотирнадцяти роківу. Потім батьки розлучилися і сину довелося поїхати до Румунії. Там він закінчив школу, вступив до університету. Проявив свої критичні здібності, написавши парадоксальне есе “No!”,яке складається із двох частин: у одній – він розносив найпопулярніших літераторів Румунії того часу, у другій – возвеличував їх. Так він хотів продемонструвати публіці двобічність сприйняття одних і тих же понять і можливість їхнього взаємоіснування. Попри те, що ця критика звучала багатообіцяюче і пророкувала йому велике майбутнє в румунських наукових колах, Ежен поквапився заперечити всі сподівання народу та Бухарестського університету, де він вивчав французьку філологію. Він вирушив до Парижа вивчати тему гріха й смерті у французькій поезії. Цієї теми він так ніколи і не досліджував, але критичний доробок на літературу всіх епох, а також полеміку на свою, залишив Франції та усьому світу.
Отже, Ежен у Парижі. Він постійно змінював місце роботи. І ніколи, чуєте, ніколи не думав про театр! Бо театр не любив. Він здався йому занадто реалістичним, перебільшеним, грубим, безглуздим і тому ставати драматургом Йонеско точно не збирався. Але збирався вивчати англійську мову. Купив посібник-розмовник і почав читати.
Ежен: Я почав працювати. Сумлінно переписував всі речення з підручника для початківців, щоб їх запам'ятати. Уважно перечитуючи, я пізнавав не англійську, а якісь дивні істини – наприклад, що в тижні сім днів, але це я вже знав; підлога – внизу, а стеля – нагорі, це я теж знав, але ніколи про це не замислювався або забув про це, і раптом все це мені здалося приголомшливим і безперечним. Оскільки уроки ускладнювалися, з'явилися два нових персонажа, містер і місіс Сміт. На мій подив, місіс Сміт повідомляла чоловікові, що у них є діти, що живуть вони в передмісті Лондона, їх прізвище – Сміт, містер Сміт – клерк, у них є служниця Мері, яка, як і вони, англійка. Мені спало на думку, що твердження місіс Сміт – незаперечні аксіоми, а спосіб викладу носить картезіанський характер. Але, що було воістину чудовим у підручнику, так це у вищій мірі систематичний підхід до пошуків істини. П'ятий урок включав друзів Смітів – сімейство Мартінів, які прийшли до них у гості. Четверо починали розмову відразу ж з основної аксіоми, на якій будувалися більш складні істини: в селі жити спокійніше, ніж у великому місті. Комічна ситуація тепер виявлялася в діалозі: дві подружні пари урочисто повідомляли один одному, що їм було відомо з самого початку. Потім з’явився феномен. Не знаю, яким чином, текст почав на моїх очах непомітно змінюватися незалежно від мене. Прості, абсолютно ясні фрази я старанно переписував у свій нотатник, залишаючи їх наодинці з собою. Через якийсь час серед них почалося бродіння, вони втратили свій первісний зміст, розширилися і вийшли за межі. Кліше і трюїзми бесід з підручника, які колись мали сенс, тепер стали порожніми і беззмістовними, стали псевдокліше і псевдотрюізмами; розпалися на складові частини бесіди обернулися неймовірною карикатурою і пародією, і в результаті мова зруйнувалася, перетворившись в безладні уривки слів.
Ежен відкрив свій записник і почав працювати над п’єсою. Він абсолютно не вірив у її успіх і водночас боявся, що вся його робота зведеться нанівець. Коли п’єса була готова, Йонеско прочитав її друзям. Вони сказали, що це надзвичайно смішно. У цей момент Ежен чи не вперше зіткнувся з проблемою комічності і трагічності, бо для нього “Лиса співачка”, а саме так вона називалася, була п’єсою про трагедію мови. Вже потім автор дійде до висновку, що “гумор дає нам розуміння, вільне усвідомлення трагічного та безцільного існування людини...Він містить не тільки критичний дух... гумор – наша єдина можливість відторгнення (але тільки після того, як ми подолали, асимілювалися, усвідомили це) від наших трагікомічних умов існування. Усвідомити цей жах і сміятися над ним – значить стати господарем становища”.
У той вечір Йонеско був просто шокований, бо одна з слухачок попросила рукопис і віднесла його Ніколя Батаю, а він запропонував поставити виставу у невеличкому Theatre de Poche. Ежен погодився. Вистава зазнала краху у публіки. Стала тріумфом та і розумінням свого призначення для Йонеско.
Він зрозумів, що в театрі він зневажав не те, що він перебільшений і грубий, а те, що він недостатньо перебільшений і грубий. Йому захотілося зробити з живих акторів маріонеток і щоб глядач це усвідомлював. Пам’ятаєте ляльок з Люксембурзького саду? Вони повернулися в його героях на сцену.
Ежен поставив перед собою завдання передраматизувати, перетрагізувати та змусити глядача сміятися над цією трагедією. Трагедією людей, які стали занудами, бо усвідомили свою взаємозамінність. Людей, яким байдуже, чию особистість до себе приміряти. В одній з найсмішніших сцен із “Лисої співачки” подружжя Мартінів намагається зрозуміти, де вони познайомилися і хто вони такі. Після десяти хвилин розмов пара розуміє, що вони чоловік і дружина. Служниця приходить і доводить, що це не так, а ми усвідомлюємо: вона може мати рацію у цьому дивному дрібнобуржуазному світі п’єси.
Після невдалої прем’єри, Ежен вирішив спробувати себе у ролі актора. Він відіграв цілий сезон у виставі “Біси” за романом Достоєвського і це дало йому нове усвідомлення ролі актора на сцені та ролі себе в житті:
Ежен: Я зрозумів, що кожен з нас – все; що моя самотність не абсолютна і що актор може краще, ніж будь-хто, зрозуміти людей, зрозумівши себе. Дізнавшись про це в процесі навчання акторської гри, я в якомусь сенсі навчився сприймати, що ти – це інші, і всі самотності ідентичні.
Тому Ежен вирішив писати п’єси лише про себе, а точніше про свої страхи. А відповідно, про страхи кожного. Попри невдалу першу прем’єру, він продовжив творити. До речі, до того, як Ежен створив “Лису співачку”, автор писав поезію в школі та університеті, а потім – щоденники. Але ці щоденники не були звичайними записами його думок, а діалогами між вигаданими персонажами про його свідомість. За допомогою театру Ежен зміг вивести їх на сцену. Далі з-під його пера з’являються такі вистави: “Стільці”, “Жертва обов’язку”, “Амадей, або Як його позбутися”, “Безкорисливий убивця”, “Носороги”, “Повітряний пішохід”, “Король помирає”. Румуно-француз отримує визнання у всьому світі.
Йонеско, як і Бекет, грається з мовою у своїх творах: вона виконує другорядну функцію. Тобто, не виражає всі дії на сцені і може бути протилежною до того, що роблять персонажі чи самознищуватися у процесі розмови. Мова – спосіб боротьби з навколишнім світом. І коли здатність говорити зникає, зникає і сам персонаж. Так трапляється в одній з найбільш відомих п’єс автора – “Урок”. Дівчинка приходить на заняття до репетитора, старого і скромного чоловіка. Що більше він говорить та займається ораторством, то більше знесилюється та ослаблюється учениця. Врешті, у неї починає боліти зуб, що позбавляє її єдиної зброї – мови і так “арифметика призводить до філології, а філологія – до злочину”, старий вбиває дівчину.
Окрім того, Ежен вважає мову безсилою у справжній комунікації. Бо, якщо А каже Б, що любить її, то Б не знає, як А любить, переносить це на власний досвід і думає, що А любить її, як Б любить А, але це не так. Для того, щоб це пояснити з’явилася поезія символів і саме їх в своїх творах використовує Йонеско для того, щоб передати переживання. Його герої говорять до порожніх стільців і ми розуміємо їхню самотністю і, здається, можемо до неї торкнутися. У сусідній кімнаті подружньої пари вже 15 років лежить труп, якого вони не можуть позбутися і в розвитку подій п’єси “Амадей, або Як його позбутися” здогадуємося, що це сексуальна незадоволеність чоловіка та жінки. Ми бачимо, як люди перетворюються в носорогів, і розуміємо, що, попри універсальний контекст, для Йонеско – це фашисти у Румунії, із якої йому довелося втікати.
П’єси Ежена дуже динамічні та напружені. Вони рухаються до межі, своєрідного театрального оргазму, простими словами – кульмінації. І в цей момент герой звільняється або за сюжетом, або за сміхом аудиторії в залі. Головні теми п’єс Йонеско – самотність, ізоляція, важкість спілкування, залежність від принизливого тиску ззовні та неминучість смерті. Попри це, його твори не такі вже й песимістичні: він демонструє дружні та сімейні стосунки, які можуть зменшити відчай героя, показує його самоспасіння навіть у страшних думках і каже, що “всяка проповідь відчаю – це констатація ситуації, із якої необхідно намагатися знайти вихід”. І він намагається у своїх виставах, попри їхню циклічність (в “Уроці” до вчителя заходить 41 “приреречена” учениця, а в “Лисій співачці” повторююється той же діалог), показати надію на зміни та усвідомлення виходу. Він існує в абсурді і пише про нього. Але за це вважає себе не песимістом, а тим, хто вміє жити з ним. Ну а ще, досить сором’язливо стверджує, що продовжує традиції Софокла, Есхіла, Шекспіра та Клейста, бо їх хвилювали обставини людського існування у всій їхній брутальній абсурдності. І, можливо, він має рацію. Наостанок, пропонуємо прослідкувати за тим, як Ежен пише п’єси.
Ежен: Очевидно, що написати п'єсу нелегко; це вимагає значних фізичних зусиль. Потрібно піднятися, що втомлює; сісти, і тільки коли усвідомлюєш, що піднявся, взятися за перо, яке обтяжує руку, розкласти папір, який ще треба знайти; сісти за стіл, який часто вже не витримує ваги ліктів... Досить легко складати п'єсу в голові, не записуючи. Легко уявляти, мріяти, розтягнувшись на дивані, перебуваючи між сном і дійсністю. Ти йдеш, не роблячи жодного кроку, не контролюючи себе. Невідомо звідки з'являється персонаж; він закликає інших. Перший персонаж починає говорити, звучить перша репліка, з'являється перший запис, інші з'являються автоматично. Залишається підкоритися, слухати, спостерігати за тим, що відбувається на внутрішньому екрані.
Завіса.
تعليقات