Ми вже розглядали європейський театр абсурду (Бекет і Йонеско). Там немає сюжету і розвитку дій, початку й кінця, а герої втратили: бога, сенс життя, логіку мови й чекають смерті безглуздо й безцільно. Тепер розглянемо вітчизняну драматургію і розповімо, чим живе український театр абсурду, про що дощить і кого приносить у жертву за п'єсою Неди Нежданої “Коли повертається дощ”.
Про що? Чоловік, з яким ви в стосунках п'ять років і якого палко кохаєте, зраджує вам з офіціанткою і одружується на ній. Що робити? Кидайте професуру, купуйте кав'ярню в іншому місті й ставайте офіціанткою! Принаймні, так робить Галина, 27-річна короткострижена брюнетка. Але в місті N, де не було дощу кілька місяців-років-століть (це ж абсурд, тут усе невизначене), її заклад “Під парасолькою” неприбутковий. Небо постійно захмарене, і наче збирається на дощ, але він падає. Ніхто не помирає; ніхто не народжується й ніхто не одружується. Це “прокляте місце”, проте мешканці не втрачають жагу до життя. П'єро, директор кладовища, ховає порожні труни й читає заупокійні служби. Марк, директор-редактор-журналіст газети “Міські вісті”, вигадує новини. Андрій, музейний працівник, майже щодня знаходить археологічні артефакти, які власноруч виготовив. А Марта шиє весільні сукні й сама їх носить. Всі вони чекають якогось знамення або спасителя й усвідомлюють: їхнє місто застрягло в часі, як машина в заторі тривалістю у вічність. Аби “розчаклувати” його, потрібне жертвоприношення богу, якого вони втратили. Коли приїжджає Галина, персонажі намагаються звести її з глузду, бо їм нічим зайнятися. Лише дівчина Тінь, єдина божевільна у місті, зберігає здоровий глузд. Чим завершиться п'єса (жертвоприношенням, самогубством, весіллям чи дощем), прочитаєте самі. Пусто тримає інтригу.
Хто авторка? Неда Неждана. Народилася в Краматорську на Донеччині 1971 року. Її мати ледь не померла під час пологів. Лікарі запропонували породіллі назвати дівчинку знаково – Надія. Проте таке ім'я було у матері. Тому вдома немовля почали називати Неда. Це і стало майбутнім псевдонімом драматургині.
Батько Неди був художником, тож дівчинку віддали до художньої школи, де та вивчала історію мистецтва. А коли вона поверталася із занять, разом із матір'ю дивилася “елітарне кіно” – Тарковського, Трюффо, Годара та Гічкока. У п'ятнадцять Неда стала перед дзеркалом і сказала: “Хочу бути режисеркою!”. Вона почала займатися в театральних студіях, але розчарувалася у своїх талантах і перестала туди ходити. З відчаю Неда вступила до Київського Лінгвістичного університету на французьку філологію. Порада від драматургині:
“Якщо не знаєте, що робити зі своїм життям, ідіть на філологію. Ви або ніколи не пожалкуєте, або все ж пожалкуєте”.
Потім вона закінчила магістратуру за спеціальністю “Культурологія” в Києво-Могилянській академії.
Про освіту драматургиня не шкодує, бо філологія дозволила їй зануритися в специфіку та нюанси драматичних творів: коли вона активно перекладала французькі, англійські, польські та російські п'єси українською (або навпаки) на замовлення, навчилася писати власні. Перші три спроби виявилися невдалими. Четверту п'єсу, “І все-таки я тебе зраджу”, поставили два театри одночасно – Київський камерний і Луганський україномовний муздрамтеатр. Це вистава про Лесю Українку й (не)страх смерті. Постмодерна імпровізація Неди Нежданої на тему особистого життя дочки Прометея руйнує стереотип пам'ятника і створює новий образ поетки, як психічно хворої. Під час прем'єри вистави драматургиня була вагітна. У момент фінальної сцени, в якій Леся Українка помирає, у Неди почалися пологи. Вона вважає, що поетка переродилася в її сині.
Неді часто відмовляли в інсценізаціях її п'єс. Проте, за іронією долі, усе, що вийшло з-під пера драматургині, зараз поставлено. Вона каже:
“Взагалі кожна з моїх п'єс живе своїм окремим життям. Вони ніби грають зі мною у квест. У всіх своя сценічна доля: деякі ставлять одразу, як “Той, що відчиняє двері”, деякі через кілька років. Спочатку я не розуміла цього алгоритму… Наприклад “Химерну Мессаліну” було поставлено лише через п'ять років після написання… Абсурд якийсь. Усе, що тебе чіпляє і захоплює в тій чи іншій темі, відбувається інтуїтивно. На рівні відчуттів. Крім того, для вдалої постановки в режисерів і акторів має виникнути потреба прожити твою історію для того, щоб щось змінилося і в їхньому житті. Адже ніколи не знаєш, як усе зійдеться. І бувають ситуації, коли вже п'єси починають впливати на твоє життя і навіть гратися з тобою”.
Що це все означає? Неда Неждана + театр + абсурд = глибока п'єса. Перед тим, як перейти до трактування, нагадаємо: будь-який твір є безмежним, а його інтерпретація – лише обмежувальна рамка. Трактувати “Коли повертається дощ” по-іншому нормально.
Галина приїжджає в місто N, аби стати офіціанткою і так відомстити коханому. Це місце без визначених координатів й ознак. Воно здається відірваним від світу, тому тут діють особливі правила. Так склалося, що місто застрягло в часі. Галина, чужинка, вривається в цей простір із своїм менталітетом і руйнує заведений порядок стагнації: відкриває кафе. Ця жінка – мисткиня і руйнівниця водночас (одне без іншого існувати не може). Усі інші герої – творці. Марк, який вигадує новини для газети, справжнісінький письменник. Андрій, “археолог”, створює скульптури й робить інсталяції. Марта – дизайнерка одягу. П'єро, який ховає порожні труни й читає заупокійні служби, природжений перформер. Але кожен з них застряг у власній реальності й голові. А митець, який не пов'язаний з живим світом, стає божевільним. Герої й справді здаються несповна розуму, коли намагаються позбавити глузду Галину. Вони – нереалізовані митці, які страждають через це. Принаймні, Марта каже, що хоче покінчити життя самогубством, бо ніхто не одягає її весільних суконь. Цим вона й займається всю п'єсу. На вечірку з нагоди самогубства Марта запрошує всіх, навіть чужинку Галину. Разом з нею приходить міська “божевільна” Тінь під срібною парасолею. Цей колір символізує надію на майбутнє. Вечірка у розпалі. Усі веселяться, незважаючи на “сумну” подію. “Сумну”, бо насправді Неда Неждана звертається до язичницьких традицій. Смерть – це не кінець, а новий початок. А вечірка – сучасна версія карнавалу. Він символізує прощання зі старим та вітання нового. Тому всі герої, замість сліз, сміються й бажають щастя Марті “на тому світі”. Навіть її чоловік, “письменник” Марк, не переймається втратою коханої. Вона помирає красиво – від миш’яка в келисі вина. Тінь, як шаманка, проводить містичний ритуал над тілом мертвої. Сірі хмари, які зазвичай висять над містом, згущуються, і наче гримить. Але чи піде дощ і врятує місто? Чи прийме бог, якого жителі забули, принесену жертву? Чи розімкнеться коло? Або це продовження чекання на Годо?
Звідки взялася така ідея? Неда Неждана написала “Коли повертається дощ” на межі 90-их і нового століття. Економічне, а, тим паче, культурне життя України було в стагнації. І нічого хорошого не відбувалося. Навіть митці застрягли в постколоніальному синдромі й не могли творити щось нове. Хтось думав про самогубство, хтось боявся все змінювати. Як у п'єсі, чи не так? “Коли повертається дощ” – притча про Україну та її людей. Залишається лише лише питання чи принесли ми жертву і чи допомогла вона ?
Кому читати? Жінкам і чоловікам, яких кидають наречені (або просто хлопці чи дівчата). Письменникам і письменницям, а також журналісткам і журналістам, щоб знали, як не треба вигадувати новини. Акторам і режисерам. Модельєрам і модельєркам, чиї весільні сукні не купують. Скульпторам і скульпторкам. Словом, усім митцям й немитцям, які відчувають, що сили покидають їх, а світ перестає мати сенс. “Коли повертається дощ” варто прочитати й тим, хто планує зробити театральну реформу:
“Проблема сучасної української драматургії – це проблема не сучасних драматургів, а того, наскільки цікаве обличчя нашої країни, – каже Неда Неждана. – Наприклад, Америка завоювала світ не ракетами чи танками, а насамперед своїм кіно. А вся наша театральна система існує ніби в контрпозиції до сучасної драматургії. І ця сфера потребує негайної театральної реформи” .
Саме про втрату сенсу життя, про безглуздість мистецтва без аудиторії, про жертви, які потрібно приносити, аби творити, про (не)щастя – про це дощить український театр абсурду. Шукайте свої парасольки.