Ми розуміємо: читати хворих і бідних жінок, які, як одинокі мужчини на всю літературу, стояли у віночку й слухали весну, не дуже цікаво. Скільки там вже без надії сподіватись знайти щось близьке нам й захопливе до здивованих вигуків. Тому звертаємося до іншої жінки, Лесі Українки: “почитаємої, але не читомої”, як вона сама себе називала. Тої, яка писала про вольових народних дівчат, сильних Еврідік і чесних поетів, які завуальовано втирали носа “кацапам”. Розбираємося, що читати в Лесі Українки собі на втіху.
1. Оповідання, щоб порадитися з дівчатами кінця XIX - початку XX століття про дорослішання.
Вона написала не лише купу віршів і “Лісову пісню”. У Лариси Петрівни є невеликий прозовий доробок, із якого згадаємо три оповідання в порядку публікації: “Жаль”, “Над морем” і “Приязнь”.
“Жаль” Леся написала в межах родинного літературного конкурсу Косачів на тему “кушетка”. Оповідання з таким унікальним персонажем є і в Олени Пчілки, і в брата письменниці – Михайла. Втім, довгий шлях до опублікування пережило лише творіння Лесі. У ньому вона оповідає історію Софії Турковської, щойно повнолітньої дівчини середнього стану, яка в житті, крім захоплення рожевими канапами та власним відображенням, знає мало. Хіба пісеньку “Si tu m’amais”. Нею й зачаровує місцевого князя Бориса, який швиденько бере її за дружину. Софія тішиться, як мала дитина. І тут варто було б забрати сполучник “як”, бо насправді світогляд її незрілий. По-модному ми б сказали, що вона носить рожеві окуляри, які життя смертю чоловіка й злиднями нагло знімає. Тоді Софії залишається або подорослішати й жити своїм життям, або зовнішньо подорослішати й постійно за чимось жаліти. Вона (спойлер!) обирає друге. Письменниця дуже дотепно описує думки дівчини, викликає до неї співчуття з легким нальотом критики і вражає несподіваним закінченням, від якого й Достоєвський знервовано курив би збоку. А ще змальовує гарний психологічний портрет жінки, якою б сама воліла не бути, але які й досі ходять між нас і потребують кращого батьківського виховання й відповідних можливостей у суспільстві. І, звісно, здатности до саморефлексії. Читати, коли трохи сумно, бо ваші однокласники чи просто ровесники одружуються, і хочеться гострих завершень на папері.
“Над морем” – оповідання, в якому є не лише героїня, з якої приклад брат не варто, а й мовчазна авторка, яка шукає свій правильний шлях до дорослішання. Події відбуваються в Ялті, курорті, куди люди їздили лікувати сухоти. Маємо двох персонажок: московку Аллу та оповідачку, прототипом якої стала Леся Українка. Перша безперестанно балакає, виспівує циганських пісень, поки ніхто не бачить (на людях соромиться, бо то заняття не для знатної пані) і дбає лише про свій зовнішній вигляд. Вона мріє одурити якогось тутешнього ловеласа, а в результаті, як воно буває в житті, він одурює її. Тільки наша пані того не визнає, просто занедужує і кличе оповідачку читати немилі останній бульварні романи.
У творі є два цікавих персонажі: море та заздрість. Перше символізує прихід до себе самої, ту саморефлексію, якої не вистачає героїні першого оповідання. Друга зображує непроговорений конфлікт між жінками, які тоді ставали свідомішими, йшли навчатися, цікавилися інтелігентною літературою, та тими, які боялися покинуте так зображене Лесею “дитинство” безвідповідальне, бо не потребує вибору майбутнього. Адже попереду – заміжжя.
Читати, щоб навчитися казати чоловікам, що їхня зовнішність посередня, інтелектуально, знайти в оповіданні витоки еко-активізму та побачити опис бажання покинути людей і ніколи їх не бачити, який цілком міг надихнути Коцюбинського на “Intermezzo”.
З кожним оповіданням Леся Українка додає до кола типажів своїх героїнь ще одну. У “Приязні” є селянка Дарка (той же типаж, що оповідачка в попередньому творі), панянка Юзя (присутній у всіх трьох текстах типаж) і Зоня – доросла дівчина, яку доля кинула напризволяще ще в дитинстві. Остання сама себе не усвідомила, а хитрістю вийшла до вершків суспільства. Історія оповідає про дитячо-жіночу дружбу. Спершу між панянкою й селянкою, де спілкуванню заважає заздрість бідної й співчуття багатої. А потім – хитра й підлеслива взаємодія між Зонею й Юзею. Та головне тут не дружба, а те ж дорослішання. Ми спостерігаємо, як злидні й близькість до землі й власної національної ідентичности в образі народних пісень та забав, витесує з Дарки сильну й здібну дівчину, якій не страшно дивитися “прямо перед себе”. А Юзю ж натомість поглинають замкнені стіни та панські звички, які залишають її між усього товариства ровесниць маленькою, дрібненькою й дитячою. Читати, щоб знайти в українській літературі розмаїття жіночих образів, схожих на нас і наших сучасниць, побачити токсичну дружбу ґатунку XX століття та навчитися інтелектуально казати “ні” хлопцям у танці за допомогою українських пісень.
2. Драми, щоб набратися незламности духу та зрозуміти силу власної культури.
Драматичний доробок Лесі Українки – 21 драма. Всі особливі. Та найбільше вирізняє їх те, що написані вони не за народними мотивами й оповідають не про селянське життя. Письменниця хотіла робити твори для еліти, такі, до яких потрібно було інтелектуально дорости. А ще вважала: щоб творити власну літературу треба ознайомитися з витоками всесвітньої. Тож писала на древньогрецькі, ранньохристиянські та середньовічні сюжети. Її за це дуже критикували: мовляв, чого не пишеш про наш знедолений народ, нащо лізеш в інші країни, коли в нас тут свої криваві події. Втім, тоді не вміли читати між рядків і не бачили, як за далекими образами ховалися заклики до боротьби та спонукання не повторювати гіркий досвід. Ми згадаємо всього дві: “Оргія” та “Бояриня”.
“Оргія” оповідає про окуповані Римською імперією еллінські землі. Зокрема про талановитого співця-грека Антея та його дружину-танцівницю Нерісу. Перший влаштовує для хлопців-еллінців підпільні домашні навчання та всіляко відмовляється співпрацювати з окупантами навіть на правах пошани з їхнього боку. Друга каже, що згине без слави, як без води й хліба, та мріє піти на оргію окупантів потанцювати. За еллінсько-римськими образами неважко побачити майже одвічний українсько-російський конфлікт.
Читати, щоб сумніватися щодо того, чи варта слава ганебної співпраці, а забуття – власної честі; розшифрувати цитату “Рим ходив у Грецію до школи” на манір Київської Русі та вкотре подивуватися майстерним завершенням письменниці.
У “Боярині” Леся Українка описує козацькі часи, але нетипово зображує Москву замість сповненої бурхливих подій України. Річ у тім, що вільна й квітуча “ростинка” Оксана йде заміж за Степана, українського боярина при царському дворі. Поки на батьківщині подружжя проливається купа крові, вони повинні всіляко догоджати ворожій владі та звичаям. І під дією страху за власне життя відмовитися від допомоги співвітчизникам.
Читати, щоб побачити, як Леся лагідно-феміністично виправляє вустами Оксани недбало кинуті образливі фрази Степана, споглянути різницю між українською й російською культурами в усій контрастній красі та подумки полаяти тодішніх критиків за нерозуміння.
3. “Лісову пісню”, щоб побачити, як недолюблена в школі “сільська” література це ж село критикує.
Не знаємо, як ви, та наша головна редакторка (а за сумісництвом – авторка цієї статті) “Лісову пісню” не любила. Їй здавалося, що герої там дуже прості й незрозумілі у своїй нерозважливості, а кохання – занадто трагічне. Втім, чотири року після останнього прочитання вона сходила на однойменну виставу у Львівський академічний театр Леся Курбаса і зрозуміла все зовсім інакше.
Передовсім, “Лісова пісня” створена за мотивами відомої давньогрецької історії про Орфея і Еврідіку, де поет намагається порятувати кохану з царства мертвих. Тільки в Лесі Українки Еврідіка, себто, Мавка рятує й себе, й загубленого та безпомічного Орфея-Лукаша. (І це письменниця себе феміністкою навіть не називала!) Крім того, в драмі велику увагу приділено мові, яка може й від смерті, й від забуття врятувати, й правду показати, й лихо накликати. Лише той, хто майстерно володіє словом, як дядько Лев, може жити в гармонії з природою й суспільством. Інших байдужість до сказаного губить. Але найбільше губить героїв те, за що Леся Українка критикувала село. Річ у тім, що ми звикли сприймати останнє як джерело культури, та саме в час життя письменниці селяни почали від неї відмовлятись на користь прагматики й бажання будувати комфортне майбутнє. Вони, як Килина й мати Лукаша, готові були продати весь ліс і всі свої традиції, аби жити зручно. Леся вважала це неправильним, тому вони всі й загинули (класно бути письменницею, погодьтеся, не подобається хтось – можна його літературно вбити).
Скажемо ще, що читати для того, щоб подивуватися з надкрасивих і нездіснених жодним театром описів сценографії, подумати, що Мавка й Килина можуть бути насправді однією жінкою, зміненою під суспільним тиском (натхненником цієї теорії є режисер Андрій Приходько, який власне і поставив “Лісову пісню” в театрі Леся Курбаса), та пережити всю цю історію критично по-новому. І дуже радимо сходити в театр.
Радити читати Лесю Українку можна ще нескінченно довго. До нашого списку “must read” належать і ранньохристиянські драми “В катакомбах” та “Руфін і Прісцилла”, які обговорюють суперечку між миром і мечем у новій тоді релігії, а відтак вказують на схильність Ісуса Христа до фемінности. Цікавим є і твір “Камінний господар”, де письменниця змальовує прагнення жінки до лідерства через маніпуляції між чоловіками. А також, вірш “Плющ” (який ви мали чути у виконанні гурту “Бумбокс”), драматична поема “Одержима” та прозовий уривок “Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами…”, які показують силу любови однієї геніальної жінки. Словом, читати варто багато. Щоб віщий сон письменниці, де вона стоїть на сцені й грає в своїй драмі “Блакитна троянда”, а в залі абсолютно порожньо, не збувся. Щоб вона не була “одинокою в пустині”, як сама казала. Щоб хоча би півтора століття потому стала й почитаємою, й читаною.